Малі міста мають особливе значення для розвитку поселенської мережі, господарського та туристичного комплексів України. В них зберігаються пам’ятки, з яких можна довідатися про історію держави. Збереження їх архітектурної та історичної пам’яті є дуже важливою місією. До друку готується видання «Міста і села України. Донеччина». На жаль, у ньому недостатню увагу приділено малим містам області. Зокрема, у виданні досі не передбачено місце для міста Волновахи. Хоча йому є чим пишатися.

Саме на це спрямована книжкова виставка «Історія малих міст України: м. Волноваха Донецької обл.», що експонується в приміщенні Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Г. Заболотного.

Волноваха – районний центр Донецької обл., розташований за 56 км від обласного центру м. Донецька. Місту присвячені численні статті в енциклопедичних і довідкових виданнях («Енциклопедія Сучасної України», «Українська радянська енциклопедія», «Історія міст і сіл Української РСР», «Радянська енциклопедія історії України», «Дробышевская Т.В. Города Донецкой области»).

Інформацію про походження назви міста знаходимо у виданнях «Кругляк Ю.М. Ім’я вашого міста : Походження назв міст і селищ міського типу Української РСР» і «Коваль А.П. Знайомі незнайомці: Походження назв поселень України».

Місто засноване на початку 1880-х рр. У зв’язку з будівництвом маріупольської ділянки Донецької кам’яновугільної залізниці від земель селянських общин села Платонівки було відрізано 156,1 десятину.

Навесні 1880 р. на цій ділянці, за дві версти від села, у витоків р. Мокра Волноваха (права притока Кальміуса), почали прокладати залізничну лінію, побудували водокачку для постачання водою паровозів та кількох бараків для робітників. 16 березня 1881 р. заклали приміщення станції, яка (а згодом і поселення) отримала назву від річки – Волноваха. 1 листопада 1882 р. залізнична ділянка від Оленівки до Маріуполя була введена в дію.

У 1895 р. на станції Волноваха побудували невеликий вокзал, а через рік – паровозне депо. У 1900 р. між станціями Юзівка і Маріуполь (через Волноваху) було прокладено другу колію. У 1904 р. введено в дію нове паровозне депо, а в 1905 р. – новий вокзал.

У 1911 р. побудовано нову лінію водопостачання з водонапірною вежею. На початку ХХ ст. Волноваха була відомою залізничною станцією. В «Історії міст і сіл Української РСР» розміщено, зокрема світлину групи робітників паровозного депо.

5 жовтня 1920 р. у Волновасі  встановлено радянську владу.

У 1923 р. Волноваха віднесена до категорії селищ міського типу і включена до складу Стрітенського (перейменованого в жовтні того ж року в Жовтневий) району Маріупольського округу. Незабаром районні заклади перевели із села Стрітенка у Волноваху, яка стала центром Жовтневого району.

З 1935 р. станція стала центром Волноваського відділення Південно-Донецької залізниці.

У серпні 1930 р. Жовтневий район перейменовано на Волноваський, а через 8 років центр району Волноваха віднесений до категорії міст районного підпорядкування. До міста увійшли сусідні села Платонівка й Карлівка.

11 жовтня 1941 р. – 10 вересня 1943 р. місто окуповане німецько-фашистськими загарбниками. Волноваху визволяли воїни 11-го танкового корпусу під командуванням генерала М. М. Радкевича і 5-го гвардійського кавалерійського корпусу під командуванням генерала О. Г. Селіванова.

Після війни відбувалося відновлення Волновахи. Цікаво, що у виданні 1970 р. «Гостиницы Украины» є інформація про єдиний у місті готель. На сьогодні в самій Волновасі готелів немає.

На території сучасного м. Волновахи та північно-східній околиці розкопані залишки поселення та захоронення в кам’яній гробниці епохи бронзи. Знайдена кам’яна статуя (баба) вказує на перебування в цій місцевості кочівників (ІХ-ХІІІ ст.). Про археологічні розкопки на околицях і в самій Волновасі читаємо у виданні «Археологические открытия 1986 года».

Волноваха – великий залізничний вузол. Також через місто проходить автошлях Жданів – Донецьк. При в’їзді в місто встановлено стелу, світлину якою вміщено в «Енциклопедію Сучасної України».

У м. Волновасі працюють промислові підприємства: Докучаєвський флюсодоломітний комбінат, Великоанадольський шамотний завод, щебінковий завод, рудоуправління в селищах Новотроїцькому й Донському.

Є 7 загальноосвітніх шкіл, ПТУ; станція юних техніків, школа мистецтв, палац дитячої і юнацької творчості, краєзнавчий музей; 2 лікарні.

У місті народився Володимир Геннадійович Команов, космонавт, Герой України, конструктор ракетно-космічного напряму.

Певний час в м. Волновасі керував театральною трупою режисер Олександр Іванович Дзекун (15.12.1945, с. Ольгинка Волноваського р-ну Донецької обл.).

У місті розташований Свято-Успенський Ніколо-Василівський монастир, засновником якого був отець Зосима, відомий далеко за межами Донецької обл.

Інформацію про пам’ятки історії і культури Волновахи вміщено у виданні «Памятники истории и культуры Украинской ССР».

Серед пам’яток міста варто виокремити локомотивне депо Волновахи й Великоанадольський лісовий масив – перший у світі штучний ліс, закладений в 1840-х рр. російським вченим-лісоводом В. Є. Граффом. В наші дні ліс благоустроєний, перейменований на «Форест Парк». Світлину Великоанадольского лісу 1960-х рр. знаходимо у виданні «Історія міст і сіл Української РСР».

 

Список видань, експонованих на виставці:

1. Археологические открытия 1986 года / АН СССР, Ин-т археологии; Отв. ред. В. П. Шилов. – М.: Наука, 1988. – 542 с.: ил.

2. Донбасс с высоты свободного полета: 70-летию Донецкой области и памяти В.И. Дегтярева посвящается: Фотоальб. / Авт. текста В. И. Мозговой. – Донецк : Кардинал, 2003. – 358 с. : ил.

3. Дробышевская Т.В. Города Донецкой области / Т.В. Дробышевская. – Донецк : Кальмиус, 2003. – 191 с.

4. Енциклопедія Сучасної України. Т. 5. Вод – Гн / Ін-т енцикл. досліджень НАНУ. – К. : Ін-т енцикл. досліджень НАНУ, 2006. – 727 с. : іл.

5. Етнографічні музеї України / ред. Б. В. Попов. – К. : Наук. думка, 1989. – 302 с.

6. Коваль А.П. Знайомі незнайомці: Походження назв поселень України / А.П.Коваль. – К. : Либідь, 2001. – 302 с : іл.

7. Развитие малых городов УССР / Гос. ком. по гражданскому стр-ву и архитектуре при Госстрое СССР, КиевНИИПградостроительства ; под общ. ред. В. Н. Лутохиной. – К. : Будівельник, 1988. – 105 с. : ил.

8. Українська радянська енциклопедія. У 12 т. Т. 2. Боронування – Гергелі / Голов. ред. М. П. Бажан. – 2-е вид. – К. : Голов. ред. УРЕ, 1978. – 542 с. : іл.

9. Образцов В. Станции и узлы / В. Образцов. – [Б. м. : б. и.], 1935.

10. Історія міст і сіл Української РСР в 26 т. Донецька область / Ін-т історії АН УРСР ; Ред. кол.: П. О. Пономарьов (голова),  Г. П. Кобець,  В. Ф. Близнюк [та ін.]. – К. : УРЕ, 1970. – 992 с. : іл.

11. Босенко Я.Ф. Автошляхами України : Путівник-довід. / Я. Ф. Босенко; ред.: З. М. Шамо, Н. С. Рогушина. – К. : Реклама, 1970. – 376 с. : іл.

12. Гостиницы Украины / сост.: А. Ю. Канюка, Р. И. Рыльцова. – К. : Реклама, 1970. – 55 с. : рис.

13. Кругляк Ю.М. Ім’я вашого міста : Походження назв міст і селищ міського типу Української РСР / Ю. М. Кругляк; відп. ред. І. О. Варченко. – К. : Наук. думка, 1978. – 151 с.

14. Памятники истории и культуры Украинской ССР : Кат.-справ. / гл. ред. П. Тронько ; зам. гл. ред.: Г. К. Злобин, Ю. А. Олененко ; секретарь В. И. Тимофеенко. – К. : Наук. думка, 1987. – 736 с. : ил., 44 вкл. л.

15. Радянська енциклопедія історії України. Т. 1. Абазин – державець / ред. А. Д. Скаба. – К. : УРЕ, 1969. – 551 с. : іл.