Судак – місто республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим. Розташоване на узбережжі Чорного моря за 90 км від республіканського центру м. Сімферополя та 818 км від м. Києва. Згідно з даними останнього Всеукраїнського перепису населення (5 грудня 2012 р.), у місті мешкало 15 050 осіб. Засноване мілетськими греками як колонія Сугдея. (більше…)
Старий Крим – місто Кіровського району Автономної Республіки Крим. Розташоване за 27 км від районного центру м. Кіровського, 87 км від республіканського центру м. Сімферополя та 795 км від м. Києва. Відповідно до даних останнього Всеукраїнського перепису населення (5 грудня 2001 р.) у Старому Криму мешкало 9 960 осіб.
Першу назву міста – Солхат – виводять від вірменського «сурб-хан» – «святий хрест». Після появи Кримського ханства отримало назву Ескі-Керим (Старий Крим). Дослідники пов”язують топонім Крим з монгольським «керем», «керим», «херем», що значить «пояс, стіна, фортеця».
Розташування на шляху з Європи в Індію дозволило Солхату вести в VI-VII ст. торгівлю з сусідніми країнами.
У ХІІІ ст. татарські війська захопили півострів і почали називати Солхат Кримом. У 1252 р. хан Батий побудував у місті палац.
На початку XIV ст. Крим був головним адміністративним центром Кримського Юрту (уділу) Золотої Орди, значним ремісничим центром, одним із найважливіших пунктів міжнародної торгівлі.
У 1287-1288 рр. в Криму споруджено мечеть Бейбарса. У 1314 р. збудовано ще одну мечеть, що збереглася до наших часів.
У 1338 р. тут споруджено монастир Сурб-Хач (Святого Хреста). У XIV-XV ст. при монастирі працювала школа.
Відомим був Крим і як центр поширення ісламу на півострові. У медресе в XIV ст. готували служителів релігійного культу.
У другій половині XIV ст. генуезці припинили торгівлю з Солхатом, що призвело до економічного занепаду міста.
У 1395 р. місто захопив Тімур (Тамерлан), а в 1480-х рр. – Саіід Ахмед. Після того, як столицю Кримського ханства було перенесено до Бахчисараю, місто отримало назву Ескі-Крим (Старий Крим).
У 1650 р. у Старому Криму було близько 100 будинків.
На час приєднання Криму до Російської імперії Старий Крим був невеличким містечком. Його було перейменовано на Лекополь (з грецької – «тихе місто»). У 1786 р. тут оселилася частина болгар. У 1877 р. Левкополь увійшов до складу Феодосійського повіту і йому було повернуто попередню назву. Наприкінці XVIII ст. більшість татар залишила місто, емігрувавши в Туреччину.
До Старого Криму почали переїжджати вірмени з Вірменського Базару. У 1799 р. російський уряд виділив вірменській громаді міста 12 тис. десятин землі.
У 1803 р. Старий Крим був заштатним містом Таврійської губернії. Станом на 1850 р. тут мешкало 2 406 чоловік, у 1861 р. – 1 019 осіб, а в 1864 р. – 1 497.
Мешканці міста вирощували тютюн, займалися садівництвом, городництвом, шовківництвом, бджільництвом, частково хліборобством. Розвивалася також промисловість. У 1859 р. працювали 2 цегельно-черепичних та 1 кахляний заводи, 2 фабрики з виготовлення підошовного товару. У 1861 р. у Старому Криму працювали 35 майстрів-ремісників, серед яких були кравці, шевці, мідники, колісники, теслі та ін.
У середині ХІХ ст. у місті було 217 житлових будинків, 2 заїжджі двори, шинок, кав”ярня, лазня.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Старому Криму діяли цегельно-черепичний і вапняний заводи.
У 1910-х рр. у місті мешкало 5 752 особи, було 807 житлових будинків, 2 готелі, 7 заїжджих дворів, 11 кав”ярень, буфет, 3 винні крамнички.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у місті неодноразово змінювалася влада. Внаслідок воєнних дій у Старому Криму встаоновлено радянську владу.
Наприкінці 1920 – на початку 1921 рр. у місті почали працювати кузні, майстерні з ремонту сільськогосподарської техніки, промислово-побутові майстерні.
25 грудня 1920 р. місто віднесено до курортів загальнодержавного значення.
З лютого 1921 р. Старий Крим був районним центром Феодосійського повіту, а з жовтня 1921 р. – округу.
У 1921-1925 рр у Старому Криму переважала кустарно-реміснича промисловість. У місті діяло 2 млини, а також старе римське лісництво. У 1923 р. було утворено сільськогосподарське кредитне товариство, яке ввело в експлуатацію вапняний завод.
У 1923 р. Старий Крим став центром району. Восени 1924 р. район ліквідовано, а місто підпорядковувалося Феодосії.
У 1927 р. у Старому Криму відкрито відділення Кримського курортного тресту.
Від 1930 р. місто – районний центр. Станом на 1939 р. тут мешкало 5 141 особа.
У 1931 р. відкрито кустарно-промислові артілі «Кермеджі», «Червоний харчовик». Згодом введено в експлуатацію завод кераміки ім. Г. Д. Стамова, цегельно-черепичну артіль «Ударник», пекарню, харчосмакову артіль «Труд», вапняний завод, харчокомбінат, реконструйовано керамічний завод. На початку 1941 р. створено райпромкомбінат.
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 2 листопада 1941 р. до 13 квітня 1944 р. Під час окупації на території Старого Криму діяла підпільна група і партизанський загін.
Наприкінці 1944 р. у місті відкрито кравецьку й шевську майстерні, млин, 2 їдальні, пекарню, лікарню, аптеку, клуб і кінотеатр. Згодом у Старому Криму почали працювати харчовий і промисловий комбінати, сокобезалкогольний завод, артілі промкооперації, будівельне управління, МТС, млин.
У першій половині 1950-х рр. введено в експлуатацію молокозавод. У 1956 р. закінчено спорудження Старокримського водосховища. Поблизу нього виникло робітнице селище. На початку 1958 р. збудовано завод стінних блоків, а у 1961 р. – завод будівельних матеріалів, згодом переустаткований на завод залізобетонних виробів. У 1964 р. на базі однієї з артілей комбінату побутового обслуговування створено швейну фабрику, іншої – меблеву фабрику.
У 1959 р. Старокримський район було ліквідовано, а місто увійшло до складу Кіровського району.
У 1970-х рр. у місті діяли Будинок культури, бібліотека, клуб при заводі залізобетонних конструкцій, кінотеатр, 2 літні кіномайданчики тощо.
Наприкінці ХХ ст. у Старому Криму діяв Старокримський кар’єр.
На території міста виявлено залишки поселення та кургани доби бронзи. На горі Агармиш, що поблизу міста, збереглися руїни пізньоскіфського городища. Виявлено також залишки античних поселень IV-ІІІ ст. до н. е. – перших століть н. е. Знайдено фрагменти написів давньогрецькою мовою, зокрема напис 222 р. н. е. на мармуровій плиті п’єдесталу пам’ятника одному з боспорських царів, а також пантікапейські та римські монети.
Алупка – місто, підпорядковане Ялтинській міській раді Автономної Республіки Крим. Розташоване на південному схилі Головного пасма Кримських гір, біля підніжжя г. Ай-Петрі, на узбережжі Чорного моря за 16 км від центру міської ради м. Ялти, 80 км від республіканського центру м. Сімферополя та 830 км від м. Києва. За даними останнього Всеукраїнського перепису населення (2001), кількість його мешканців становила 8 745 осіб. Вперше згадується під назвою Алубіка (Алопекіа). Назву виводять від старогрецького «алопекс» – «лисиця». Так ніби назвали цю місцевість за велику кількість лисиць, що там виводилися. Можливо, повя’зується зі старогрецьким «алупіа» – «відсутність смутку й страждань».
У писемних джерелах вперше згадується в 960 р. як «Алубіка» в листі хазарського правителя Іосифа до міністра іспанського двору в переліку населених пунктів кримського узбережжя, що йому підпорядковувалися. У ХІІІ ст. Алупка входила до складу феодального князівства Феодоро, а в XVI ст. – до складу генуезьких володінь і на картах позначалася як невеликий причал для військових суден – Люпіко. У 1454 р. поселення було спустошене турками.
Після приєднання Криму до Російської імперії у 1783 р. Алупка була маєтком поміщика, фаворита Катерини ІІ, князя Г. Потьомкінка. Згодом стала власністю командира грецького батальйону Ф. Ревеліоті. До 1820-х рр. Алупка була невеликим селом. У 1798 р. тут мешкало 211 чоловік.
З 1823 р. Алупка належала графу М. Воронцову. У 1828 р. він почав споруджувати тут палац. Біля палацу на площі близько 40 десятин закладено парк. Будівництво палацу завершено в 1848 р.
У 1820-х рр. у містечку було споруджено мечеть, на початку 1840-х рр. – православну церкву за зразком храму Тезея в Афінах.
У 1887 р. в Алупці мешкало 526 чоловік.
Завдяки дослідженням лікарів С. Боткіна та В. Дмитрієва, було виявлено цілющі властивості клімату Кримського узбережжя. Внаслідок цього тут з 1865 р. будуються вілли, дачі, готелі, відкриваються пансіонати. Князі Трубецькі свій маєток у Алупці-Сарі (нині селище Шевченкове) розбили на 100 окремих ділянок, продаючи їх від 8 до 30 крб., а в 1890-х рр. – до 90 крб. за квадратний сажень.
Після того, як Лівадію придбала царська родина, услід за імператором Олександром ІІ сюди подалися не тільки члени його родини, маєтки і палаци яких з’явилися на території від Ялти до Алупки, а й придворні. У ці роки тут прокладено нижню дорогу від Лівадії через Ореанду до Алупки.
У 1897 р. в Алупці відкрито земську школу.
Найбільшої інтенсивності дачне будівництво розгорнулося тут наприкінці ХІХ ст. Після забудови Алупки дачне будівництво перенесли на вільнішу західну околицю. У 1901-1903 рр. князі Трубецькі проклали дорогу, яка зв’язала Севастопольське шосе з Сімеїзом.
На початку ХХ ст. в Алупці споруджено каналізаційну мережу, частково забруковано вулиці. Протягом 1911-1912 рр. інженером Ф. Платсок збудовано Шаанкайський водопровід. У 1914 р. введено в експлуатацію електростанцію, яка подавала енергію у Воронцовський палац та інші великі маєтки.
У 1914 р. в Алупці мешкало 3 791 чоловік.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у містечку неодноразово змінювалася влада. У 1920 р. внаслідок воєнних дій місто перейшло під радянську владу.
У лютому 1921 р. в Алупці функціонували 3 санаторії, 9 будинків відпочинку. На кінець року в поселенні діяло 7 санаторіїв.
У 1920-1930-х рр. в Алупці планомірно створювали інфраструктуру поселення, будували курортні заклади.
У 1924 р. Алупку піднесено до категорії сіл.
У 1925 р. розпочалося будівництво підземних галерей у горах над Алупкою, внаслідок чого збільшилася потужність водопроводів.
У 1929 р. Алупку віднесено до категорії курортних селищ. У 1933 р. курортний фонд складався з 10 санаторіїв, 8 будинків відпочинку.
У 1938 р. Алупці надано статус міста.
Напередодні Другої світової війни у місті працювали кравецька, шевська майстерні, лікарня, амбулаторія, поліклініка, електросвітлолікарня, аптека, санітарно-бактеріологічна лабораторія, санітарно-епідеміологічна станція тощо. Діяли бібліотека, центральний клуб, кінотеатр, 2 хати-читальні, клуб профспілки будівельників, 4 клуби і 6 курортних залів при санаторіях і будинках відпочинку, міський літній курортний зал, історико-побутовий музей (у Воронцовському палаці). Алупка була другим за значенням містом-курортом на Південному узбережжі Криму. Тут працювало 22 санаторії, будинки відпочинку на 3500 місць. На початку 1941 р. у місті мешкало 7 400 осіб.
У 1977 р. в Алупці, на вул. Говиріних, було споруджено новий Будинок культури – велика споруда із зубчатим завершенням стін.
У 1970-1990-х рр. на сході Алупки з’явився пансіонат «Воронцов», а на заході – «Південнобереговий».
Наприкінці ХХ ст. у місті працювало відділення радгоспу-заводу «Лівадія».
На початку ХХІ ст. в Алупці діяли 13 укрупнених оздоровниць, пансіонат. Працювали відділення вин радгоспу «Лівадія», виробничо-демонстраційний комплекс «Масандра», лісництво. Діяли також міський центр культури та дозвілля, база виробничо-художньої практики студентів Санкт-Петербурзької Академії художеств.
На Хрестовій горі за 2 км від міста виявлено сховище таврів (І тисячоліття до н.е.).
Місто Білогірськ Автономної Республіки Крим – районний центр, розташований у долині р. Біюк-Карасу (притока Салгиру) за 43 км від республіканського центру м. Сімферополя та 769 км від м. Києва. Останній Всеукраїнський перепис населення (2001) засвідчив, що кількість його мешканців складала 18 420 осіб. До 1945 р. місто мало назву Карасубазар («кара» – «чорний», «су» – «вода», «базар» – «торгове місце»), пізніше перейменоване на Білогірськ. Походження назви від світлого кольору гір – крейдяних вапняків, які називають Білою скелею (Ак-Кая).
Вперше про поселення згадується у документальних джерелах ХІІІ ст., коли Крим був захоплений татарами. Вигідне географічне розташування міста сприяло тому, що воно, разом з Солхатом (нині – м. Старий Крим), стало пунктом, через який пролягали караванні степові шляхи до морських портів Гезлева й Кафа (нині – м. Феодосія), що вели торгівлю з Константинополем і містами Кавказу. В період турецько-татарського панування в Карасубазарі був невільницький ринок. У місті збереглися руїни середньовічного караван-сарая Таш-Хана (Кам’яний палац), де зберігалися товари, що йшли із заходу і сходу.
У 1630 р. запорізькі козаки захопили Карасубазар, визволивши невільників, захоплених татарами.
На карті Криму 1652 р. Г.-Л. де Боплана населений пункт позначений як м. Карасу (щоправда, на річці з іншою назвою і орієнтацією).
Після включення Криму до складу Російської імперії навесні 1783 р. Г. Потьомкін прийняв у Карасубазарі від беїв, мурз та іншої татарської знаті присягу на вірність Росії. Карасубазар став одним із центрів російського адміністративного управління в Криму. У 1783-1784 рр. кількість мешканців міста становила 10 317 чоловік.
Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. Карасубазар був важливим торговельним і ремісничим центром. У 1892 р. у місті працювали 4 цегельно-черепичні заводи, 4 тютюнові фабрики, 3 шкіряні, 3 сиром’ятні, 2 сап’янові та 4 свічково-миловарні заводи, ватна фабрика, 2 підприємства виробництва штучних мінеральних вод.
Відповідно до перепису населення 1897 р. кількість мешканців Карасубазара становила 12 968 осіб.
Після 1910 р. було відкрито кустарні підприємства обробної промисловості: шкіряні заводи, тютюнові фабрики, меблева фабрика, винозаводи, кілька деревообробних майстерень, що виготовляли бочки для вина, тару для винограду, фруктів. У Карасубазарі діяли 5 вальцьових млинів.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у місті неодноразово змінювалася влада. У листопаді 1920 р. внаслідок воєнних дій Карасубазар захопили радянські війська.
На початку 1921 р. у місті було відкрито клуб. У 1925 р. у Карасубазарі працювали 13 млинів, цегельно-черепичний завод, меблева фабрика.
У 1926 р. Карасубазар отримав статус міста районного підпорядкування.
У 1935 р. місто стало центром Карасубазарського району.
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 1 листопада 1941 р. до 13 квітня 1944 р. Під час окупації на території Карасубазара діяв партизанський загін.
У повоєнні роки було відновлено роботу промислових підприємств, вони випускали меблі, взуття, трикотаж, швейні вироби, сільськогосподарський реманент, будівельні матеріали. Було відкрито районний Будинок культури. До початку 1946 р. у місті почали працювати 2 машинно-тракторні станції, 6 артілей, хлібозавод, райпромкомбінат.
У 1960-х рр. у місті збудовано хлібокомбінат, молокозавод. У 1968 р. введено в експлуатацію завод стінових матеріалів.
На початку 1970-х рр. у місті працювали 9 промислових підприємств, серед яких хлібокомбінат, вино-соковий завод, райпромкомбінат, друкарня. У Білогірську діяли районна й міська дитяча бібліотеки.
Наприкінці ХХ ст. у місті працювали завод продовольчих товарів, молокозавод, завод будівельних матеріалів, хлібокомбінат, взуттєва фабрика.
В урочищі Біла Скеля досліджено 3 довготривалі стоянки епохи раннього палеоліту. У двох із них виявлено поховання неандертальця. На околицях міста виявлено кілька неолітичних поселень (IV тисячоліття до н.е.), 2 поселення періоду міді (ІІІ тисячоліття до н.е.), одне таврське, а також понад 20 курганів з похованнями періодів бронзи й скіфського. В одному із скіфських курганів (ІІІ ст. до н.е.) знайдено камя’ний склеп. На вершині гори Ак-Кая, крім скіфських курганів, у печерах і на скельних склепіннях виявлено висічені сарматські й пізньокочівницькі знаки.
Місто Джанкой Автономної Республіки Крим – місто республіканського підпорядкування, районний центр, розташований у долині р. Степової за 92 км від республіканського центру м. Сімферополя та 690 км від м. Києва. Згідно з даними останнього Всеукраїнського перепису населення (2001), кількість його мешканців складала 42 861 особу. На думку дослідників, назва міста Джанкой походить від двох тюркських слів: «джан» – «новий», «кой» – «село». Тобто поселення означає дослівно «нове село».
Перші писемні згадки про місто датуються 1855 р. Після еміграції в 1856-1863 рр. татар до Туреччини на території сучасного Джанкоя оселилися німецькі колоністи.
У 1865 р. Джанкой адміністративно підпорядковувався Перекопському повіту. На цей час кількість мешканців поселення становила 114 чоловік, тут було 20 дворів. Основним заняттям населення було хліборобство, тваринництво.
На початку 1870-х рр. у зв’язку з будівництвом залізниці Лозова-Севастополь у селищі оселилися будівельники. У 1873 р. залізницю, на якій була станція Джанкой, введено в експлуатацію.
У 1892 р. завершено будівництво лінії Джанкой-Феодосія, внаслідок чого станція стала вузловою.
У 1912 р. у селищі відкрито завод землеробських машин. Також у Джанкої діяли численні дрібні майстерні, торговельні підприємства, зернові склади.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у селищі неодноразово змінювалася влада. Внаслідок воєнних дій у листопаді 1920 р. селищем заволоділи радянські війська.
У 1921 р. Джанкой став центром однойменного округу, з жовтня 1923 р. – центром Джанкойського району. Кількість мешканців складала 6 873 особи.
У 1920-1930-х рр. було споруджено мукомельний, маслоробний, бавовноочисний заводи, діяв автотракторний ремонтний завод.
Станом на 1939 р. кількість населення Джанкоя становила 19 581 особа.
У роки Другої світової війни селище було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 31 жовтня 1941 р. до 11 квітня 1944 р. Під час окупації на території міста діяв партизанський загін.
У повоєнні роки відбудовувалася промисловість селища, зокрема консервна і машинобудівна галузі (консервний і машинобудівний заводи). Згодом почали працювати молокозавод, м’ясокомбінат.
У 1961 р. Джанкой став одним із опорних пунктів у спорудженні Північно-Кримського каналу. Промисловою базою будівництва каналу стали завод залізобетонних виробів, ремонтно-механічний завод та ін. підприємства міста.
У 1970-х рр. у місті діяли районний Будинок культури, 3 професійні клуби, 2 кінотеатри, історико-краєзнавчий музей тощо.
Наприкінці ХХ ст. Джанкой був центром Джанкойського промислового вузла. У місті працювали машинобудівний, консервний, ремонтно-механічний, комбікормовий заводи, завод залізобетонних конструкцій, м’ясокомбінат, фабрика господарських виробів.
На околицях міста було виявлено знаряддя праці доби неоліту й міді, а також залишки поселення доби пізньої бронзи. Також на околицях Джанкоя досліджені кургани з похованнями доби бронзи, часів скіфів і середньовіччя.
Місто Алушта Автономної Республіки Крим – місто республіканського значення, розташоване на узбережжі Чорного моря, в долині річок Улу-Узень і Демерджі, за 45 км від республіканського центру м. Сімферополя та 795 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (2001), кількість його мешканців складала 29 781 особу. Назва міста походить від найменування старовинної фортеці Алустон. На думку деяких дослідників, грецьке слово «алустон» означає «долина вітрів».
Перша писемна згадка про Алушту належить до VI ст., коли Південний Крим перебував під владою Візантійської імперії. Тоді на території сучасного міста було збудовано приморську фортецю Алустон для захисту узбережжя від кочівників. Алушта була одним із головних вузлів оборонної системи, створеної візантійцями в районі Ангарського перевалу, через який здавна проходив зручний шлях з рівнинної частини Криму на Південний берег.
Основним заняттям населення в добу Середньовіччя було землеробство, скотарство й рибальство. Розвивалися ремесла, зокрема ковальське, ювелірне, каменярське, гончарне, чинбарське, теслярське, шевське, мулярське. Провадилася торгівля з Близьким Сходом.
У 1239 р. монголо-татарські орди зруйнували фортецю Алустон. На початку 1480-х рр. місто було захоплене генуезькими купцями, які оселилися в Кафі (нині – м. Феодосія). В італійських документах і на мапах XV-XVII ст. Алушта позначалася як Алуста, Луста чи Луска.
У 1475 р. турецькі війська захопили Південне узбережжя Криму, в тому числі й Алушту. Певний час вона входила до Судацького кадилику. У 1757 р. Алушту віддано силяхтару (чиновникові другого розряду) Ісламу.
Після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Алушта відійшла до складу Російської імперії. Проте турки 22 липня 1774 р. порушили Кючук-Кайнарджійський мирний договір і висадили в місті 50-тисячний десант, якому вдалося просунутися в бік Чатирдага і захопити села Шуми (тепер Верхня Кутузовка) і Демерджі (тепер Лучисте). Згодом російські війська розбили турків.
Після приєднання Криму до Росії (1783 р.) Алушта стала центром волості, до якої увійшли всі поселення узбережжя від Сімеїза на південному заході і до Ускута (село Привітне) на сході. Частина алуштинських земель перейшла у власність генерал-ад”ютанта Попова.
У 1838 р. Алуштинська волость увійшла до Ялтинського повіту.
У 1864 р. кількість мешканців Алушти складала 763 чоловіки. Основним заняттям населення було виноградарство, виноробство, плодівництво, тютюнництво, виготовлення простого сільськогосподарського реманенту з дерева і металу.
У другій половині ХІХ ст., після відкриття залізничного руху між Кримом і центральною Росією, землевласники почали будувати в Алушті дачі, будинки для приїжджих і ресторани. Наприкінці ХІХ ст. Алушта перетворюється на кліматичний курорт.
У 1902 р. Алушта стає заштатним містом.
На початку 1914 р. у місті мешкало 5 800 осіб, було 532 кам’яні будинки, з яких 378 житлових. Працювала телефонна станція, 2 великі й 50 дрібних готелів, нічліжний будинок, 32 трактири.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у місті неодноразово змінювалася влада. Внаслідок воєнних дій у листопаді 1920 р. у місті встановлено радянську владу.
25 грудня 1920 р. Алушту у складі Ялтинського району оголошено курортною місцевістю загальнодержавного значення.
У 1924 р. у місті працювали 3 школи першого ступеня, дитячий будинок, міська бібліотека. Населення міста на цей час складало 4 541 особу.
На початку 1929 р. в Алушті функціонували 3 сільськогосподарські товариства: кредитне, тютюнове і плодоовочеве.
2 жовтня 1930 р. Алушту з навколишніми селами виділено в національний район, що об’єднував 10 сільських рад (13 сіл) з населенням 20 000 чоловік. У місті на той час мешкало 4 800 чоловік.
У 1934 р. в Алуштинському районі було 17 курортних закладів: санаторії, пансіонати, будинки відпочинку. Згодом збудовано нові здравниці.
У 1938 р. в районі працювало 20 державних підприємств, переважна більшість із яких розташовувалася в Алушті: взуттєві й кравецькі майстерні, завод безалкогольних напоїв, хлібопекарня, ремонтна контора, металообробні майстерні, друкарня, електростанція, водонапірна станція тощо. Діяло також 7 підприємств громадського харчування. У 1940 р. утворено промкомбінат.
Станом на 1939 р. кількість населення Алушти становило 9 817 чоловік. У місті діяли міський будинок культури, 3 профспілкові клуби, краєзнавчий музей, 2 кінотеатри, 13 звукових установок, міська, дитяча і 17 бібліотек здравниць.
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 4 листопада 1941 р. до 15 квітня 1944 р. Під час окупації на території міста діяли партизанські загони й підпільна група.
У повоєнні роки відбудовано промкомбінат, хлібокомбінат, контору зв’язку, друкарню, чотири промартілі. Відновили роботу Алуштинська МТС, Алуштинський винорадгосп, радгосп «Лаванда», риболовецький колгосп.
У 1946 р. функціонувало 7 санаторіїв і будинків відпочинку.
У 1960-х рр. деревообробну артіль «Лісова праця» перетворено на меблеву фабрику. Міський комбінат побутового обслуговування перетворено на велике підприємство з добре устаткованими приймальними пунктами, численними філіями, пунктами прокату. У 1969 р. було механізовано хлібокомбінат, пральню, реконструйовано молокозавод і харчокомбінат.
У 1966 р. в місті почало працювати відділення Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури.
На початку 1970-х рр. в Алушті функціонували турбази «Чайка», «Схід», «Мир», «Карабах», «Ангарський перевал», туристичний табір «Юність», 8 спортивно-оздоровчих таборів. Діяли Будинок культури, клуб будівельників, 3 широкоекранні й широкоформатний кінотеатри, 19 кіноустановок, курортний зал, 35 бібліотек тощо.
Наприкінці ХХ ст. у місті працювали завод залізобетонних конструкцій, фабрика іграшок, Шархинський кар’єр, молочний і хлібний комбінати, харчосмакова фабрика, виноградарський і ефіроолійний радгоспи-заводи. Діяла Кримська гірсько-лісова дослідна станція Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації тощо.
На околицях міста виявлено кілька мисливських стоянок епохи неоліту (V-IV тисячоліття до н.е.). Також збереглися сліди поселень доби бронзи, а також таврські поселення і могильники ІХ-VI ст. до н. е. – перших століть н. е.
Місто Армянськ Автономної Республіки Крим – місто республіканського значення, розташоване на Північно-Кримському каналі за 139 км від м. Сімферополя та 611 км від м. Києва. Згідно зі статистичними даними останнього Всеукраїнського перепису населення (05.12.2001) кількість мешканців міста становила 24 508 осіб. (більше…)
Місто Бахчисарай Автономної Республіки Крим – районний центр, розташований біля підніжжя південного схилу Внутрішнього пасма Кримських гір на р. Чурук-Су за 33 км від м. Сімферополя та 782 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (05.12.2001), кількість його мешканців становила 27 626 осіб. У останній чверті XV ст. з м. Солхата (Старий Крим) на територію сучасного Бахчисараю було перенесено столицю Кримського ханства й побудовано ханський палац. «Бахчисарай» – означає «палац, оточений садами»: татарське
«бахчи» – «сад», «сарай» – «палац».>У 1299 р. війська темника Золотої Орди Ногая захопили й пограбували селище Кирк-Єр. Землі долини були загарбані татарськими феодалами. У XIV ст. тут виникло поселення Ески-Юрт (старе селище). Через поселення в XIV-XV ст. проходив торговельний шлях, який поєднував Північне Причорномор’я з портами, розташованими на березі Чорного моря.
У другій половині XV ст. хан Хаджі-Гірей переніс резиденцію із Солхата (нині м. Старий Крим) у Кирк-Єр. У долині поблизу фортеці засновано нову столицю – Бахчисарай. Вперше місто згадується в документальних джерелах у 1502 р.
У другій половині XVI ст. відбулися перші походи козаків проти кримських татар. У 1628 р. гетьман Михайло Дорошенко здійснив похід у Крим, під час якого під Бахчисараєм було розгромлене військо хана Кан-Теміра.
На початку 1648 р. Бахчисарай приймав посольство на чолі з Богданом Хмельницьким, який готувався до Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. З ханом Іслам-Гіреєм ІІІ було укладено угоду, відповідно до якої гетьман отримав необхідний загін татарської кінноти. За цією угодою, у Бахчисараї залишилися заложники – Тиміш Хмельницький та кілька знатних козаків.
Наприкінці XVIII ст. у місті був 1 561 будинок, а кількість мешканців становила 5 776 чоловік. У Бахчисараї діяли 5 млинів, 20 пекарень, 13 чинбарень, 6 кузень. Працювали кравецькі, шевські, зброярні майстерні, майстерня з виготовлення срібних виробів.
У 1847 р. кількість мешканців міста становила 13 313 осіб. У місті діяли 7 млинів, 23 кустарні підприємства, працювало 113 шевців, 34 мідники й жерстяники, 38 ковалів. У 1848 р. у місті було 33 мечеті, 3 церкви, 3 медресе.
Станом на 1897 р., відповідно до першого загального перепису населення, у Бахчисараї мешкало 12 959 чоловік.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у Бахчисараї неодноразово змінювалася влада. Внаслідок воєнних дій в листопаді 1920 р. у місті встановлено радянську владу.
У 1921 р. було відкрито клуб, діяла районна бібліотека, у 1923 р. – кінотеатр.
У 1932 р. у Бахчисараї збудовано завод виготовлення ефірних олій, у 1933 р. – сокоекстрактний завод. На базі артілі було створено трикотажну фабрику «Узор».
У 1937 р. у місті діяли 3 державні та 12 відомчих бібліотек.
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 2 листопада 1941 р. до 14 квітня 1944 р.
У 1944 р. було відновлено роботу сокоекстрактного заводу, райхарчокомбінату, артілей ім. О. Горького і «Трудова енергія», що виготовляли безалкогольні напої, фруктові консерви. У цьому ж році створено підприємство з виробництва будівельних матеріалів, виготовлення транспортних засобів, ремонту сільськогосподарського інвентарю.
У 1961 р. введено в експлуатацію завод залізобетонних виробів, а також консервний завод, у 1964 р. – винозавод. У 1965 р. почав працювати побуткомбінат.
На початку 1970-х рр. у Бахчисараї діяли 3 бібліотеки для дорослих, дитяча і 10 відомчих бібліотек, 2 широкоекранні кінотеатри, 2 кіномайданчики, Будинок культури тощо.
Наприкінці ХХ ст. Бахчисарай був промисловим центром, що входив до складу Сімферопольського промислового вузла. Зокрема, в місті працювали підприємства харчової (ефіроолійний, продтоварів, молочний і консервний заводи), будівельних матеріалів (комбінат «Будіндустрія», деревообробний завод та завод «Доріндустрія»), легкої (вовнопрядильна фабрика) промисловості.
На околицях міста виявлено 2 ранньопалеолітичні стоянки. На одній з них (на південно-східній околиці) – Старосіллі – знайдено рештки скелету дворічної дитини. На підставі знахідки вчені зробили реконструкції т. зв. старосільського хлопчика. Навколо міста розташовані кургани епохи ранньої бронзи (ІІІ тисячоліття до н. е.). На околицях Бахчисарая (в балці Ашлама-Дере) виявлено поселення – велике таврське з могильником (VIII-VII ст. до н. е.) і 2 пізньоскіфські перших століть н. е. У південно-східній частині міста в долині Майрам-Дере збереглися залишки середньовічного поселення, що виникло в IV-V ст. н. е. Його мешканцями були нащадки таврів, скіфів, сарматів, аланів і греків. Основним заняттям населення поселення було землеробство та виноградарство. Згодом поблизу поселення виник християнський монастир, що проіснував тут до початку ХХ ст. З середини ХІХ ст. він став називатися Успенським. Поруч, на високому плато, в Х ст. збудовано фортецю, відому з ХІІІ-XIV ст. як Кирк-Єр (згодом – Чуфут-Кале).
Список використаної літератури:
1. Акчокраклы О.А. Новое из истории Чуфут-Кале / О. А. Акчокраклы ; Гос. дворец-музей тюрко-татар. культуры в Бахчисарае. – Сімферополь : [б. и.], 1928. – 15 с. : рис., фот. – Библиогр. в подстроч. примеч.
2. Артемов А.О. Бахчисарайський ханський палац / А. О. Артемов // Мистецтво України : енциклопедія. В 5 т. / редкол.: А. В. Кудрицький [та ін.]. – К. : Вид-во “Укр. енцикл.” ім. М. П. Бажана, 1995. – Т. 1 : А-В. – С. 168 : іл. – ISBN 5-88500-026-3. – ISBN 5-88500-027-1.
3. Бахчисарай // Географічна енциклопедія України. В 3 т. / редкол.: О. М. Маринич [та ін.]. – К. : УРЕ ім. М. П. Бажана, 1989. – Т. 1 : А-Ж. – С. 74-75. – Бібліогр. в кінці ст. – ISBN 5-88500-005-0. – ISBN 5-88500-015-8.
4. Бахчисарай // Міста України : інформ.-стат. довід. / впорядкув. О. Панасенко. – К. : АВК-Росток, 2007. – С. 11. – ISBN 978-966-96784-1-6.
5. Бахчисарай : путеводитель / сост. Е. В. Нагаевская. – Изд. 2-е. – Симферополь : Крым, 1968. – 87 с. : ил.
6. Бахчисарай // Україна: 100 визначних місць : фотокнига / С. Л. Удовік. – 3-тє вид. – К. : Ваклер, 2008. – С. 153 : фотогр. кольор. – ISBN 978-966-543-113-8.
7. Енциклопедія архітектурної спадщини України : темат. слов. багатотом. вид. / Укр. акад. архіт. ; авт. В. Тимофієнко. – К. : УАА, 1995. – 365 с.
8. Кругляк Ю.М. Ім’я вашого міста : походження назв міст і селищ міськ. типу Укр. РСР / Ю. М. Кругляк. – К. : Наук. думка, 1978. – 151 с. – Бібліогр.: с. 148-151.
Місто Красноперекопськ (Яну Капу) Автономної Республіки Крим – місто республіканського підпорядкування, районний центр, розташований на Північно-Кримському каналі за 123 км від м. Сімферополя та 631 км від м. Києва. Згідно зі статистичними даними останнього Всеукраїнського перепису населення (05.12.2001) кількість його мешканців становила 30 902 особи. Назва міста виникла зі слів: «перекоп» – «поперечний рів або вал», «запруда, гребля», «красно» в значенні «революційний».
У 1931 р. на солоні озера місцевості було відправлено геологорозвідувальну експедицію з метою вивчення місцевості для можливості спорудження тут хімічного підприємства. У вересні 1932 р. на біля озера Старого почалося спорудження заводу, що мав виробляти бром. Поблизу заводу виникло робітниче селище. У 1934 р. було завершено будівництво першої черги заводу.
У 1938 р. у Красноперекопську мешкало понад 2 000 чоловік. Селище входило до однойменного району з центром у м. Армянську. Тут функціонували завод безалкогольних напоїв, пекарня, банно-пральний комбінат, відділення зв’язку, ощадна каса.
У роки Другої світової війни селище було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 30 жовтня 1941 р. до 10 квітня 1944 р.
До кінця 1944 р. було відкрито 2 майстерні побутового обслуговування населення, невдовзі закладено заводський сад і парк культури.
У 1946 р. введено в експлуатацію бромзавод. Повністю завод відбудовано в 1950 р. У 1961 р. споруджено новий цех окису магнію.
У 1947 р. Красноперекопськ став центром однойменного району.
У 1960 р. у селищі збудовано молокозавод, у 1962 р. – завод залізобетонних виробів, у 1967 р. – консервний завод.
У 1965 р. почала працювати будівельна організація «Перекопхімбуд».
У 1970-х рр. у Красноперекопську діяли районний Будинок культури, 2 клуби, 2 кінотеатри, літній естрадний театр, 6 бібліотек, історичний музей тощо.
Наприкінці ХХ ст. у місті працювали швейна фабрика, Перекопський бромний та Кримський содовий заводи, 2 заводи залізобетонних виробів, завод продовольчих товарів, консервний завод, завод панельного домобудування, молокозавод, трест «Перекопхімбуд», підприємства управління «Кримканалбуд». Діяв краєзнавчий музей.
Внаслідок зосередження хімічного виробництва у місті склалася складна екологічна ситуація.
На берегах Красного і Старого соляних озер виявлено близько 10 поселень доби неоліту, міді та ранньої бронзи (V-ІІІ тисячоліття до н.е.). Також виявлено декілька курганів із захороненнями періодів ранньої і пізньої бронзи, скіфського і середньовічного часів. >12 травня 2016 р. законом України № 1352-VIII Красноперекопськ було перейменовано на Яни Капу (відповідно до закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»), де зазначено, що перейменування «набирає чинності з моменту повернення тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь під загальну юрисдикцію України».
Список використаної літератури:
1. Красноперекопськ // Географічна енциклопедія України. В 3 т. / редкол.: О. М. Маринич [та ін.]. – К. : УРЕ ім. М. П. Бажана, 1990. – Т. 2 : З-О. – С. 216 : іл. – ISBN 5-88500-015-8. – ISBN 5-88500-12-3.
2. Красноперекопськ // Міста України : інформ.-стат. довід. / впорядкув. О. Панасенко. – К. : АВК-Росток, 2007. – С. 58-59. – ISBN 978-966-96784-1-6.
3. Кругляк Ю.М. Ім’я вашого міста : походження назв міст і селищ міськ. типу Укр. РСР / Ю. М. Кругляк. – К. : Наук. думка, 1978. – 151 с. – Бібліогр.: с. 148-151.
4. Міста і села України : [іст.-краєзн. нариси] / Укр. видавн. консорціум, Укр. наук. т-во краєзнавства, геральдики та фалеристики, Акад. геральдики, товар. знаку та логотипу [та ін.] ; авт.-упоряд. В. В. Болгов. – К. : Укр. видавн. консорціум : Укр. конфедерація журналістів, 2008. – 555 с. : іл. – Бібліогр.: с. 547.
5. Шейко Н.И. Крым : путеводитель / Н. И. Шейко, Н. В. Маньшина. – М. : Вече, 2005. – 285 с. : ил. – (Исторический путеводитель).
Місто Саки Автономної Республіки Крим – місто республіканського підпорядкування, районний центр, розташований на о. Сакському за 46 км від м. Сімферополя та 738 км від м. Києва. Згідно зі статистичними даними останнього Всеукраїнського перепису населення (05.12.2001) кількість його мешканців становила 28 522 особи. (більше…)