Категорія: Вінницька область

Мальовниче українське історичне місто Бар – сучасний районний центр у Вінницькій  області, розміщений на лівому березі річки Рів. Давнє місто Рів, що знаходилося на правому березі річки, згадується в історичних документах 1401 року. Тепер там знаходиться село Чемериси Барські. За результатами досліджень М. Грушевського історії Барського староства, відомо, що у 1538 році за дорученням Бони Сфорци – королеви Польщі, в заплаві ріки Рів розпочато будівництво замку, який отримав назву Бар на честь міста Барі (Італія), де Бона Сфорца народилася. Це будівництво поклало основу міста і розкрило нову сторінку в історії України та Польщі. У ХVІ-ХVІІІ ст. місто Бар був настільки відомим у Східній Європі та Поділлі у зв”язку з його королівським і магдебурзьким статусом, своїм замком та укріпленнями, місцем і значенням як центру ремесла та торгівлі, що він потрапив до описів іноземних мандрівників того часу. Місто впродовж ХVІ-ХVІІІ ст. був адміністративним центром Барського староства Подільського воєводства, «залізним щитом» південного кордону Речі Посполитої у ХVІ ст., цитаделлю на порубіжжі Східного і Західного Поділля, навколо якого вирували значні політичні події та пристрасті у зв”язку з постійними нападами татар, турків, походами козацьких військ Максима Кривоноса і Богдана Хмельницького в роки національно-визвольної війни середини ХVІІ ст., рухами опричників, повстаннями гайдамаків, центром військово-політичного об”єднання відомого в історії як Барська конфедерація. Розгром повстання конфедератів у 1772 р. російськими військами стало приводом для першого поділу Речі Посполитої. З приєднанням Правобережної України до Росії Бар увійшов у 1793 р. до її складу як повітове місто, а з 1797 р. став заштатним містом Могилівського повіту Подільської губернії. У другій половині ХІХ ст. Бар стає значним торгово-ремісничим містом. Розвиток промисловості та ремесла сприяв виникненню культурно-освітніх закладів. Історія міста Бара знайшла відображення в роботах М. Яворовського, М. Орловського, Є. Сіцінського, В. Січинського, в магістерській дисертації М. Грушевського. З Барського краю походять багато відомих людей: народний месник Устим Кармелюк, герой Визвольної війни Данило Нечай, родина Григоровичів-Барських. З Барською землею пов’язані життя та творчість М. Коцюбинського, Юліуша Словацького, Генріха Яблонського. У місті є історичні пам’ятники: залишки кам’яної фортеці, жіночий кармелітський монастир ХVІІІ ст. (нині діючий монастир сестер бенедиктинок-місіонерок), Святоуспенський храм ХVІІІ ст., де зберігається копія образу чудотворної ікони Божої Матері «Барська», костел св. Анни початку ХХ ст.

У 2013 р. виповнюється 630 років від заснування м. Шаргорода Вінницької області. Нині це районний центр, розташований на р. Мурашці (притока Мурафи, басейн Дністра) за 75 км від обласного центру м. Вінниці та 303 км від м. Києва. Останній Всеукраїнський перепис населення (2001) зафіксував кількість населення міста – 6 923 особи.

У різний час сучасний Шаргород мав різні назви: Княже, Княжа Лука, Комарівка, Карачаєве, Кучук-Стамбул. У 1579 р. поселення ввійшло до володінь канцлера Яна Замойського, який побудував тут костел на честь католицького святого Флоріана Шарого (Сірого), покровителя роду Замойський. Після цього замок і містечко дістали назву Шаргород.
Перше ж поселення на території сучасного Шаргорода, назване Княжою Лукою, у 1383 р. заснував В. Карачевський на підставі грамоти великого князя Вітовта. Згодом поселення знищили татари.
У 1497 р. Княжа Лука вже згадується як Карачева Пустинь. У 1500 р. Я. Голенищович переписав своє володіння Карачеве на внука Микиту, що підтвердив великий князь Олександр. А в 1579 р. король надав ці землі Я. Замойському та дозволив йому заснувати м. Шаргород, укріпити його для захисту від татарських нападів і на 20 років звільнив поселенців від усіх податків і повинностей. Наприкінці XVI ст. магнати Замойські збудували в Шаргороді костел, оточивши його стіною й ровами.
Як випливає з привілею Сигізмунда ІІІ на магдебургію (1588 р.), містечко засноване в 1584 р.
У 1589 р. у містечку споруджено будівлю для синагоги, що збережена донині та є пам’яткою архітектури.
У 1640-х рр. Шаргород був міцною фортецею і посідав значне місце в охороні південних кордонів від нападів кримських татар.
Під час Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Шаргород належав до Брацлавського полку. За Зборівським договором влада у Брацлавському воєводстві залишалася за козаками, проте польська шляхта отримала право повернутися до своїх маєтків.
За умовами Андрусівського перемир’я (1667) Шаргород відійшов до складу Польщі. Протягом 1672-1699 рр. містечко, перейменоване на Кучук-Стамбул (Малий Стамбул), входило до складу Османської імперії. Від 1699 р. – у складі Польщі.
Протягом XVIII-ХІХ ст. у Шаргороді зведено комплекс споруд Миколаївського монастиря (нині це пам’ятка архітектури).
У 1825 р. відкрито суконну вотчинну мануфактуру. У 1845 р. в Шаргороді працювали свічковий, тютюновий і цегельний заводи, 2 млини. На початку 1880-х рр. тут відкрито гуральню, пивоварний завод, 3 млини, 2 шкіряні заводи.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у містечку неодноразово змінювалася влада. У результаті воєнних дій навесні 1920 р. в Шаргороді встановлено радянську владу.
У 1923 р. Шаргород став районним центром. Кількість мешканців на той час становила 2 450 осіб.
У 1930 р. створено машинно-тракторну станцію.
У роки Другої світової війни містечко було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 22 липня 1941 р. до 20 березня 1944 р. Під час окупації на території Шаргорода було влаштовано гетто. Тут же діяли підпільні організації.
У 1970-х рр. у Шаргороді працювали районне об’єднання «Сільгосптехніки», «Міжколгоспбуд», харчокомбінат, маслозавод. Діяли Будинок культури, районна бібліотека для дорослих, бібліотека для дітей та юнацтва тощо.
Наприкінці ХХ ст. в місті працювали маслоробний завод, завод продовольчих товарів, комбінат кооперативної промисловості, міжгосподарське підприємство з виробництва продукції тваринництва, лісництво.

Місто Бершадь Вінницької області – районний центр, розташований на р. Дохні (притока Південного Бугу) за 139 км від обласного центру м. Вінниці та 278 км від м. Києва. За останнім Всеукраїнським переписом населення (2001) кількість його мешканців становила 13 179 осіб.

У документах Бершадь вперше згадується в 1459 р. як фортеця на південному кордоні Великого князівства Литовського, що була важливим форпостом у боротьбі проти турків і татар. Місто належало князям Збаразьким, згодом – Пясковським і Мошинським.
Деякі дослідники зараховують назву до тюркизмів. За одним переказом, вона походить від слова «брег» – «охорона», за іншим – від татарського «береш» – «битва». Також існує легенда про доньку воєводи Бершада, яка очолила захист міста від татар.
Виникнення козацтва посилило оборонне значення Бершаді. У першій половині XVI ст. тут збиралися втікачі з Поділля й Волині, створюючи козацькі загони.
На початку XVII ст. у містечку мешкало 1 650 жителів.
У роки Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. у Бершаді створено загін (сотню) на чолі з Трифоном, який приєднався до Уманського полку. У 1648 р. Бершадь стала сотенним містечком Уманського полку. У 1660 р. вона мала укріплення з мурів і земляних валів.
Після укладання Андрусівського перемир”я Бершадь відійшла до Польщі. Протягом 1672-1699 рр. містечко належало туркам. Наприкінці XVII ст. містом знову заволоділа Польща.
Після другого поділу Польщі (1793 р.) Бершадь відійшла до Російської імперії і була центром округу в Брацлавському намісництві Подільської губернії. Від 1797 р. – повітове містечко, від 1804 р. – містечко Ольгопільського повіту.
У 1823 р. тут працювали суконна й полотняна мануфактури.
У 1827 р. в містечку збудовано цукроварню (у 1873 р. на її місці зведено Бершадський цукровий завод). У 1851 р. введено в експлуатацію винокурню. У Бершаді в цей час працювали 3 млини, тютюнова й макаронна фабрики, пивоварний і шкіряний заводи, друкарня.
У 1869 р. в містечку нараховувалося 900 дворів, а кількість мешканців становила 6 776 осіб.
На початку ХХ ст. у Бершаді працювали цукрозавод, спиртовий та шкіряний заводи, артілі металістів, ковалів, столярів, шевців, кравців.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у місті неодноразово змінювалася влада. У травні 1920 р. внаслідок воєнних дій у Бершаді встановлено радянську владу.
Протягом 1920-х рр. реконструйовано цукровий завод, відбудовано і розширено цукровий і шкіряний заводи.
У 1922 р. Бершадь стала центром Ольгопільського повіту.
У роки Другої світової війни селище було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 29 липня 1941 р. до 14 березня 1944 р. Під час окупації у Бершаді діяли підпільні групи й партизанські загони.
У повоєнні роки відбудовано цукровий і спиртовий заводи (останній згодом перетворено на комбінат).
У 1966 р. Бершаді надано статус міста.
У 1970-х рр. у місті діяли 4 бібліотеки, 3 міські клуби, 2 кінотеатри тощо.
Наприкінці ХХ ст. у Бершаді працювали підприємства машинобудівної (заводи металовиробів та електротехнічний), харчової (цукровий, молококонсервний, спиртовий комбінати, комбінат хлібопродуктів, пивоварний завод і завод продтоварів), легкої (швейна фабрика) та деревообробної (меблева фабрика) промисловості. Діяв краєзнавчий музей.
На початку ХХІ ст. в місті працювали завод продтоварів, пивоварний і хлібопродуктовий комбінати, спиртовий та електротехнічний заводи, друкарня, держлісгосп, будівельні й транспортні організації, підприємства комунального господарства. Діяли районний будинок культури, Будинок дитячої творчості, 3 клуби, кінотеатр, районна бібліотека з філіями, краєзнавчий музей тощо.

Місто Гнівань Вінницької області входить до Тиврівського району і розташоване на р. Південному Бузі за 14 км від районного центру м. Тиврова, 27 км від обласного центру м. Вінниці та 261 км від м. Києва.

(більше…)

Місто Гайсин Вінницької області – районний центр, розташований на р. Собі (притока Південного Бугу) за 92 км від обласного центру м. Вінниці та 226 км від м. Києва.

(більше…)

Місто Жмеринка Вінницької області – місто обласного значення, районний центр, розташований за 47 км від обласного центру м. Вінниці та 281 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (05.12.2001), кількість його мешканців складала 37 073 особи. Назва міста походить від назви залізничної станції, яку, у свою чергу, виводять від найменування сіл Великої та Малої Жмеринок. За однією версією, основа назви вказує на зв’язок з гончарством і походить нібито від вислову «жме ринку». На думку дослідників, слово «жмеринка» за фонетичними законами слов’янських мов могло утворитися від «гамір» – ассірійської назви кіммерійців. Заснування міста пов’язане з прокладанням у 1865-1870 рр. залізниці Київ – Балта. У 1870-х рр. між селами Велика Жмеринка (нині у складі м. Жмеринки) і Мала Жмеринка (нині село Жмеринського району) побудовано станцію Жмеринка, навколо якої виникло робітниче поселення.
Обидва села з 1797 р. входили до Вінницького повіту Подільської губернії.
У 1871 р. через Жмеринку прокладено Волочиську лінію, що з’єднала Російську імперію з Австро-Угорщиною, у 1892 р. – залізничну лінію до Могилева (нині м. Могилів-Подільський Вінницької області).
У 1891 р. в Жмеринці збудовано паровозне депо, у 1898 р. – перші вагоноремонтні майстерні, у 1899-1904 рр. за проектом архітектора З. І. Журавського – вокзал.
Напередодні Першої світової війни у Жмеринці працювало 9 фабрик і заводів, 36 ремісничих майстерень. Серед них: машинобудівний завод сільськогосподарського профілю, чавуноливарний, лісопильний і 2 цегельні заводи. Кількість населення в цей час становила 27 195 осіб.
У роки Першої світової (1914-1918) та Громадянської (1918-1920) воєн у місті неодноразово змінювалася влада. У результаті воєнних дій у січні 1920 р. у Жмеринці встановлено радянську владу.
У 1921 р. Жмеринка стала повітовим містом.
У 1929 р. введено в експлуатацію цегельний завод, у 1932 р. збудовано фабрику-кухню, хлібозавод, пекарню, введено в експлуатацію молочний і тютюново-ферментаційний заводи.
У 1933 р. реконструйовано вагонні майстерні Жмеринського вузла й перетворено на завод ім. 1 Травня.
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 17 липня 1941 р. до 18 березня 1944 р. Під час окупації на околиці Жмеринки було влаштовано табір для військовополонених. Тут діяла партизанська група й підпільна організація.
У повоєнні роки відбудовувалися підприємства транспорту, хлібозавод, харчокомбінат, цегельний завод. Загалом до кінця 1944 р. у Жмеринці працювало 27 підприємств.
У 1970-х рр. у місті діяли районний Будинок культури, клуб залізничників, широкоформатний кінотеатр тощо.
Наприкінці ХХ ст. у Жмеринці була розвинута харчова (молокозавод, завод продтоварів і ферментаційний завод) та легка (хутрова й текстильно-галерейна фабрики) промисловість, працював вагоноремонтний завод.
На початку ХХІ ст. основу господарського комплексу Жмеринки складали підприємства транспорту, машинобудування, легкої та харчової промисловостей. Серед них – вагонне й локомотивне депо, тютюново-ферментаційний завод, м’ясокомбінат тощо. Діяли історичний музей, Будинок науки й техніки, районний Будинок культури, 5 бібліотек тощо.

Список використаної літератури:
1. Жмеринка // Географічна енциклопедія України. В 3 т. / редкол.: О. М. Маринич [та ін.]. – К. : УРЕ ім. М. П. Бажана, 1989. – Т. 1 : А-Ж. – С. 412. – Бібліогр. в кінці ст.
2. Жмеринка // Міста України : інформ.-стат. довід. / впорядкув. О. Панасенко. – К. : АВК-Росток, 2007. – С. 40.
3. Кругляк Ю.М. Ім’я вашого міста : походження назв міст і селищ міськ. типу Укр. РСР / Ю. М. Кругляк. – К. : Наук. думка, 1978. – 151 с. – Бібліогр.: с. 148-151.
4. Солоненко М.П. Жмеринка : путівник / М. П. Солоненко, О. О. Іванишин, В. І. Кротов. – Одеса : Маяк, 1974. – 27, 10 с. : іл.

Місто Іллінці Вінницької області – районний центр, розташований на р. Соб (притока Південного Бугу) за 59 км від обласного центру м. Вінниці та 207 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (05.12.2001) кількість його мешканців складала 11103 особи. Назву місто отримало від того, що в місцевій річці водилося багато линів. За іншою версією назва походить від імені Ілля.
Вперше про поселення згадується в документах Віленського сейму в 1448 р. як про маєтність, наданe Менку. До кінця XVIII ст. Іллінці (вживалися також назви Линці, Лінці) належали до Брацлавського воєводства Речі Посполитої, перебували також у власності князівських і графських родин Корецьких, Любомирських, Сангушків, Пляттерів. Від середини XVII ст. згадується як містечко.
У роки Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Іллінці входили до Кальницького полку. Протягом 1648-1676 рр. Іллінці були сотенним центром Вінницького полку (після 1667 р. об’єднаний з Брацлавським полком).
За Андрусівським перемир’ям 1667 р. містечко залишилося під владою Польщі. Протягом 1672-1699 рр. знаходилося під владою Османської імперії. Згодом Іллінці були віднесені до зони відродження козацтва на Правобережній Україні.
У 1775 р. у містечку було 309 дворів, кількість мешканців становила 942 особи.
Після другого поділу Польщі в 1793 р. містечко відійшло до складу Російської імперії. Іллінці входили до Липовецького повіту Київської губернії і належали графам Пляттерам. У 1844 р. власники міста збудували цегельний, черепичний, пивоварний і винокурний заводи.
У 1866 р. Іллінці стають волосним центром. На той час тут мешкало 6942 чоловіки. У 1897 р. кількість мешканців вже становила 10039 осіб.
У 1875 р. в містечку збудовано цукроварню.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у містечку неодноразово змінювалася влада. Внаслідок воєнних дій у липні 1920 р. в Іллінцях встановлено радянську владу.
Протягом 1923-1930 рр. містечко входило до складу Бердичівської округи, з 1932 р. – Вінницької області.
У 1925 р. Іллінцям надано статус селища міського типу.
У 1932 р. в селищі створено машинно-тракторну станцію, у 1934 р. – маслозавод. У передвоєнні роки тут зведено лісгосп, промкомбінат, електростанцію, працювали водяний млин, крупорушка. Діяли районний Будинок культури, клуб при цукровому заводі, кінотеатр і бібліотеки.
У роки Другої світової війни селище було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 23 липня 1941 р. до 13 березня 1944 р. Під час окупації на території Іллінців діяли підпільна й партизанська організації.
У 1944 р. відновлено роботу цукрозаводу, у 1945 р. – лісгоспу, маслозаводу, промкомбінату, підприємств громадського харчування та комунального обслуговування, відкрито їдальню, шевську, кравецьку й інші майстерні.
У 1959 р. для маслозаводу збудували типове приміщення. У 1960 р. Іллінецький лісгосп перетворено на лісгоспзаг.
У 1970-х рр. у Іллінцях діяли районний Будинок культури, районна бібліотека для дорослих, бібліотека для дітей та юнацтва, бібліотека при цукровому заводі, історико-краєзнавчий музей тощо.
Наприкінці ХХ ст. у місті працювали цукровий, молочний, цегельний і консервний заводи, харчовий цех Липовецького заводу продтоварів, меблевий цех Гайсинської філії деревообробного об’єднання. Діяв краєзнавчий музей.
На початку ХХІ ст. в Іллінцях працювали молочний завод, цукровий завод, підприємство будівельних матеріалів тощо. Діяли Будинок культури, клуб, 2 бібліотеки, краєзнавчий музей.
Поблизу міста збереглися скіфські кургани. Під час археологічних розкопок виявлено рештки залізоплавильних печей, жител V ст.

Список використаної літератури:
1. Анікеєнко В.М. Іллінці / В. М. Анікеєнко, І. Д. Бабенко, О. Г. Рудник // Енциклопедія Сучасної України / Нац. акад. наук України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України. – К. : Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України, 2011. – Т. 11 : Зор-Как. – С. 299 : іл. – ISBN 966-02-2074-Х. – ISBN 978-966-02-6092-4.
2. Івченко А. Міста України : довідник / А. Івченко. – К. : Картографія, 1999. – 135 с. : табл. – (Україна на межі тисячоліть). – Бібліогр.: с. 135.
3. Іллінці // Географічна енциклопедія України. В 3 т. / редкол.: О. М. Маринич [та ін.]. – К. : УРЕ ім. М. П. Бажана, 1990. – Т. 2 : З-О. – С. 76.
4. Іллінці // Міста України : інформ.-стат. довід. / впорядкув. О. Панасенко. – К. : АВК-Росток, 2007. – С. 46.

Місто Калинівка Вінницької області – районний центр, розташований на р. Жерді (притока Десни, басейн Південного Бугу) за 26 км від обласного центру м. Вінниці та 217 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (05.12.2001) кількість його мешканців становила 19848 осіб. Одна із версій походження назви – від калини, якої, нібито, колись було багато у цій місцевості. Згідно з історичними джерелами, топонім походить від прізвища польського магната Калиновського, який після укладання Люблінської унії (1569 р.) загарбав тутешні землі.
Місто засноване в першій половині XVIII ст. У 1774 р. тут було 44 двори, а кількість мешканців становила 143 особи. У поселенні було відкрито пивоварню, винокурню і млин.
У 1860-х рр. маєтком володів німець Л. Вальков. Тоді в Калинівці було 187 дворів.
У 1871 р. через Калинівку пролягла залізниця Київ-Одеса.
У 1880-х рр. у містечку нараховувалося близько 20 різних ремесел.
У роки Першої світової (1914-1918 рр.) і Громадянської (1918-1920 рр.) воєн у містечку неодноразово змінювалася влада. У результаті воєнних дій у червні 1920 р. у Калинівці встановлено радянську владу.
У 1923 р. Калинівка стала центром однойменного району.
У роки Другої світової війни містечко було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 22 липня 1941 р. до 14 березня 1944 р. Під час окупації на території Калинівки діяли підпільні групи.
До кінця 1944 р. було відновлено роботу шкіл, бібліотек, клубів, кінотеатру, пошти й телеграфу. Згодом місцеві паротягоремонтні майстерні були реконструйовані й перетворені на завод.
У 1970-х рр. Калинівка було одним із великих селищ міського типу в області з добре розвинутим промисловим господарством. Тут працювали машинобудівний і ремонтний заводи. Діяли Палац культури, районний Будинок культури, бібліотеки тощо.
Наприкінці ХХ ст. у Калинівці працювали виробниче об’єднання «Харчомаш», ремонтно-механічний завод, завод експериментальних деревинних матеріалів і завод з фракціювання олії та жирів, молочний і консервний заводи, фабрика «Подолянка» Вінницького об’єднання «Зоря».

Список використаної літератури:
1. Калинівка // Географічна енциклопедія України. В 3 т. / редкол.: О. М. Маринич [та ін.]. – К. : УРЕ ім. М. П. Бажана, 1990. – Т. 2. – С. 90. – Бібліогр. в кінці ст.
2. Калинівка // Міста України : інформ.-стат. довід. / впорядкув. О. Панасенко. – К. : АВК-Росток, 2007. – С. 48.
3. Кругляк Ю.М. Ім’я вашого міста : походження назв міст і селищ міськ. типу Укр. РСР / Ю. М. Кругляк. – К. : Наук. думка, 1978. – 151 с. – Бібліогр.: с. 148-151.
4. Пам’ятні місця Вінничини : путівник / Н. С. Квєтний [та ін.] ; під ред. А. Ф. Олійник. – 2-ге доповн. вид. – Одеса : Маяк, 1968. – 127 с. : іл.

Місто Козятин Вінницької області – місто обласного значення, районний центр Вінницької області. Розташоване у верхів’ї р. Гуйви (притока Тетерева, басейн Дніпра) за 73 км від обласного центру м. Вінниці та 176 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (2001), кількість його мешканців складала 26121 особу. За легендою, назва походить від слів «коза» й «тин». Є версія, за якою топонім виник у зв’язку з козачою заставою на торговельному шляху. Ймовірно, назва походить від давнього власного імені на зразок Путята, Гостята (нині трапляються такі прізвища).
Місто виникло у зв’язку з будівництвом Києво-Балтської (Одеської) залізниці. У липні 1870 р. закінчено прокладання ділянки від станції Козятин до Бердичева. Одночасно виникло робітниче селище Козятин, яке 7 липня 1874 р. віднесено до категорії містечок Бердичівського повіту Київської губернії.
На початку 1880-х рр. у містечку було 76 дворів.
Протягом 1888-1890 рр. у Козятині розширено станцію, споруджено новий вокзал (архітектор В. І. Куликовський). У 1890-х рр. Козятин став великою станцією.
У роки Першої світової (1914-1918 рр.) і Громадянської (1918-1920 рр.) воєн у місті неодноразово змінювалася влада. У результаті воєнних дій у червні 1920 р. Козятин перейшов під радянську владу.
У 1923 р. Козятин став районним центром, було розширено межі міста. У 1925 р. тут було 887 будинків, кількість мешканців становила 11 193 особи.
У 1920-1930-х рр. у містечку збудовано птахокомбінат, теплову електростанцію, хлібозавод тощо.
У 1939 р. кількість населення становила близько 20000 чоловік.
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 14 липня 1941 р. до 28 грудня 1943 р.
У 1944 р. було відновлено роботу птахокомбінату, відбудовувався Козятинський залізничний вузол. Протягом 1950-х рр. у місті споруджено цегельно-черепичний завод, промкомбінат, районний харчокомбінат, маслозавод.
У 1970-х рр. у Козятині також працювали 2 комбінати побутового обслуговування населення, птахокомбінат тощо. Діяли районний Будинок культури, залізничний клуб ім. братів Валдаєвих, районна, міська та дитяча бібліотеки тощо.
Наприкінці ХХ ст. у Козятині працювали підприємства залізничного транспорту, птахо- і хлібокомбінати, завод сухого знежиреного молока, хлібний і комбікормовий заводи, швейна фабрика, промкомбінат.

Список використаної літератури:
1. Бестужева Л. Козятин : путівник / Л. Бестужева, П. Ткаченко. – Одеса : Маяк, 1979. – 38, 8 с. : іл.
2. Козятин // Географічна енциклопедія України. В 3 т. / редкол.: О. М. Маринич [та ін.]. – К. : УРЕ ім. М. П. Бажана, 1990. – Т. 2 : З-О. – С. 179. – Бібліогр. в кінці ст.
3. Козятин // Міста України : інформ.-стат. довід. / впорядкув. О. Панасенко. – К. : АВК-Росток, 2007. – С. 54.
4. Кругляк Ю.М. Ім”я вашого міста : походження назв міст і селищ міськ. типу Укр. РСР / Ю. М. Кругляк. – К. : Наук. думка, 1978. – 151 с. – Бібліогр.: с. 148-151.

Місто Ладижин Вінницької – місто обласного значення, розташоване при впадінні р. Сільниці в Південний Буг за 97 км від обласного центру м. Вінниці та 246 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (2001), кількість його мешканців складала 22171 особу. На думку дослідників, назва відповідає давньому Лодяжин, яку виводять від імені язичницької богині Лади.
Вперше про Ладижин згадується в літописі під 1362 р. Вигідне географічне розташування в лісистій місцевості, що з двох боків омивається Південним Бугом і Сільницею, сприяло створенню неприступного укріплення. Ладижин був оточений ровом та земляним валом, що тягнувся до Брацлава. Під укріпленням були прокладені підземні ходи. Залишки стародавніх укріплень, т. зв. Замчище, помітні й нині.
У XIV ст. Ладижин став магнатською власністю.
На початку XVII ст. Ладижин входив до складу Брацлавського воєводства, мав фортецю. У середині XVII ст. тут мешкало 6000 осіб.
У 1648 р., після визволення Ладижина від шляхетських військ, козацький полковник Ганжа сформував з його мешканців загін, що став частиною селянсько-козацького війська.
У роки Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Ладижин був сотенним містечком Уманського полку.
У 1674 р. татарські війська заволоділи Ладижином.
У 1699 р. містечко переходить у власність Польщі.
У 1775 р. у Ладижині із Слободою-Ладижинською нараховувалося 360 будинків. Основним заняттям населення було хліборобство.
У 1793 р. Ладижин як частина Правобережної України увійшов до складу Російської імперії.
У 1816 р. у містечку почала діяти суконна мануфактура. У 1823 р. тут працювали чотири суконні й полотняна мануфактури.
У 1832 р. Ладижин був конфіскований урядом за участь його власника у польському повстанні 1830 р. До містечка приєднано Струтів, Слободу-Ладижинську, тут засновано військове поселення.
У першій третині ХІХ ст. у містечку збудовано дві кам’яні церкви.
Наприкінці ХІХ ст. у Ладижині працювали казенний спиртовий завод, п’ять суконних фабрик, три цегельні, шкіряний та черепичний заводи, шість водяних млинів, шовковична і тютюнова плантації. У місті було 1042 двори й мешкало 7762 особи.
У роки Першої світової (1914-1918 рр.) і Громадянської (1918-1920 рр.) воєн у містечку неодноразово змінювалася влада. У результаті воєнних дій у травні 1919 р. у ньому встановлено радянську владу.
У 1922 р. у містечку було 1213 дворів, мешкало 4613 осіб.
У 1923 р. Ладижин став районним центром Гайсинського округу (протягом 1925-1930 рр. – Тульчинської округи).
У 1926 р. було відремонтовано спиртовий завод.
У 1930 р. почав працювати щебеневий завод.
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 26 липня 1941 р. до 13 березня 1944 р. Під час окупації на території Ладижина діяв партизанський загін.
Протягом трьох повоєнних років було відбудовано промислові підприємства, господарські споруди. У 1950 р. повністю відбудовано спиртовий завод. Згодом спиртовий завод став біохімічним.
У 1964 р. розпочалося будівництво Ладижинської сільської ГЕС. Було споруджено 650-метрову греблю, що пролягла через р. Південний Буг і стала берегом Ладижинського водосховища. Поблизу ГЕС виросло нове робітниче селище.
У зв”язку з будівництвом ГЕС споруджено завод залізобетонних виробів. З 1967 р. на щебеневому заводі діяв каменедробильний цех.
У 1968 р. Ладижину надано статус селища міського типу. У цьому ж році розпочалося будівництво Ладижинської державної районної теплової електростанції.
У 1970-х рр. у Ладижині діяли три профспілкові та селищний клуби, два широкоекранні кінотеатри, народний історико-краєзнавчий музей тощо.
Наприкінці ХХ ст. у Ладижині працювали Ладижинська ДРЕС, виробниче об’єднання «Ензім», щебеневий завод, завод залізобетонних конструкцій, завод силікатної цегли, хлібний і консервний заводи, птахофабрика.
На території Ладижина виявлено сліди двох поселень доби неоліту, двох ранньослов’янських поселень VI-VII ст.

Список використаної літератури:
1. Кругляк Ю.М. Ім’я вашого міста : походження назв міст і селищ міськ. типу Укр. РСР / Ю. М. Кругляк. – К. : Наук. думка, 1978. – 151 с. – Бібліогр.: с. 148-151.
2. Ладижин // Географічна енциклопедія України. В 3 т. / редкол.: О. М. Маринич [та ін.]. – К. : УРЕ ім. М. П. Бажана, 1990. – Т. 2. – С. 255. – Бібліогр. в кінці ст.
3. Ладижин // Міста України : інформ.-стат. довід. / впорядкув. О. Панасенко. – К. : АВК-Росток, 2007. – С. 61.
4. Ладыжин // Украинская советская энциклопедия / редкол.: М. П. Бажан [и др.]. – К. : Гл. ред. УСЭ, 1981. – Т. 5. – С. 526.