Манишин Євген Петрович (31.03.1946, Львів – 02.11.2006, Львів) – український митець, член Національної спілки художників України (1990), заслужений художник України (2002).

У 1956–1960 рр. навчався в художній школі у м. Львові (керівник – Р. Турин) [3, с. 4].

У 1961–1966 рр. здобував подальшу мистецьку освіту у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша.

У 1966–1972 рр. навчався у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва (у педагогів Д. Крвавича, Е. Миська, В. Овсійчука).

У 1969–1985 рр. працював художником-оформлювачем на Львівському художньо-виробничому комбінаті [6, с. 37].

З 1970-х рр. – активний учасник художніх виставок в Україні та за кордоном.

Є. Манишин – один із тих митців, чий талант розквітнув лише за часів незалежності України, в умовах духовного відродження суспільства.

У 1990-х рр. художник зосередився виключно на станковому олійному живописі.

Творчу уяву митця хвилювали різні тематичні сюжети: драматичні події Чорнобиля («Чорнобиль–86» (1996)), унікальне багатство та самобутність українського фольклору (серія «З козацького життя» (1994–1995)), архітектурні образи («П’ятницька церква» (1993)), своєрідність гірського колориту («Карпатські мотиви» (1995)) [1, с. 56].

Незважаючи на те, що митець жив у місті, його стихією була жива природа. Він зауважував: «Хочу, щоб земля цвіла, а не гинула» [7, с. 155].

Натхнення для численних пейзажних циклів і натюрмортів художник черпав із сімейних виїздів на Волинь, у Карпати, а також із прогулянок Львовом.

Митець досить рано усвідомив необхідність вироблення власного художнього стилю. Він усе бачив епічно, просторово, у мінливості світла і кольору. Його естетична й людська позиція була досить суб’єктивною, не притаманною іншим, проте сповненою загадковості й таємничості.

Колористика творів Є. Манишина не підлягає розсудливому аналізу, а сила кольорових спалахів емоційно несподівана і виразна. Інколи це виразні жовто-золотисті акценти на темно-синьому тлі, а інколи – білі стіни хат зі свіжою зеленню на тлі синього мороку гір. Його цікавила не притишено-заспокоєна гармонія, а ефект мерехтливого світла, руху повітря, вібрації зеленолистих дерев, що набувають особливої легкості й світлості [3, с. 13].

На думку самого художника, картина повинна мати початок, кульмінацію і завершення, щось у ній має відбуватися, як у потоці нашого життя. Картина ніби проживає свій сюжет, як людина – життя.

Особливо чарівні натюрморти Є. Манишина, у яких митець відступає від традиційних зображень. Він – справжній поет квітів, які в його натюрмортах наповнені життєдайною силою, чистотою і водночас таємничою загадковістю. Для нього квіти – це світ не демонстративний, а інтимний, здатний схилити кожного до роздумів і спогадів. У його творах квіти виявляють свою неповторну красу й грацію руху. Натюрморти художника різняться за настроями: одні меланхолійні («Натюрморт з іконою», «Ромашки» (1994)), інші – натхненні заманливою концептуальною ідеєю («Натюрморт з яблуками» (1995)).

Не можна оминути й портретний живопис Є. Манишина. Нечисленні його портрети, скромні за розмірами, але наповнені тонкістю психологічного настрою й артистизмом формального вирішення («Портрет жінки у чорному» (1993), «Філософ» (1994)), заслуговують на окрему увагу [1, с. 56].

Людські образи не знайшли в його творчості належного місця, проте їхньою присутністю пройнято все, що малює художник, навіть коли до образу людини митець звертається гротескно.

Окремою, але невіддільною сторінкою в житті Є. Манишина стала участь в експедиції львівських художників «Шляхами Тараса Шевченка» – визначними місцями в житті Кобзаря [4, с. 55].

Художник із непідробною жагою замальовував усе, пов’язане з життям Т. Шевченка. Кожна його картина на цю тему сповнена глибокої туги за долею поета, за його втраченим часом. Особливо пам’ятними залишилися казахські степи, Каспійське море, Новопетрівські укріплення, Мангишлацький сад, Ханга-Баба. Тут повною мірою можна відчути силу фізичних страждань і духовних мук поета та геніальні вершини його поетичної й художньої творчості. Ці експедиції сприяли вихованню творчої самодисципліни художника.

Мистецькі здобутки Є. Манишина з великим успіхом експонувалися на персональних виставках художника у Львові (1990, 1996, 1999, 2000, 2006, 2010), Празі, Одесі (обидві – 1998), Києві (1999, 2006), Каневі (2001) [5, с. 122].

Аналізуючи творчість Є. Манишина, мистецтвознавець В. Овсійчук говорив, що вона схожа на сповідь, на монолог або ж поетичний діалог із найпотаємнішим. Він нічого не ілюструє, бо об’єктивна констатація – не для нього [3, с. 15].

Нині роботи художника посідають чільне місце серед експозицій львівських музеїв, зокрема Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, Музею етнографії та художнього промислу, кімнати-музею Т. Шевченка та ін.

Підготувала Олена Клоченок

Перелік рекомендованої літератури

1. Волошин, Любов. Дух нескованого творення / Л. Волошин // Образотворче мистецтво. – 1997. – № 2. – С. 56 : іл.
2. Євген Манишин : [некролог] // Образотворче мистецтво. – 2006. – № 4. – С. 120.
3. Євген Манишин = Yevhen Manyshyn / упоряд. Є. Манишин ; авт. передм. В. Овсійчук ; фот. С. Марченко. – Київ : Оранта, 2006. – 152 с. : кольор. іл. – (Малярство України).
4. Маричевський М. Увічнення Кобзаревого шляху : мистецька експедиція українських художників Шевченківськими місцями Петербурга / М. Маричевський // Образотворче мистецтво. – 2001. – № 3. – С. 55 : іл.
5. Стельмащук Г. Г. Манишин Євген Петрович / Г. Г. Стельмащук // Енциклопедія Сучасної України / Нац. акад. наук України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України ; голов. редкол.: І. М. Дзюба [та ін.]. – Київ : Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України, 2018. – Т. 19: Малиш–Медицина. – С. 122–123 : іл.
6. Яців Р. Акценти його художницької чуттєвості / Р. Яців // Образотворче мистецтво. – 2001. – № 2. – С. 37–38 : іл., портр.
7. Яців Р. Акценти чуттєвости Євгена Манишина / Р. Яців // Сучасність. – 1999. – № 9. – С. 155–156.