25 лютого 2026 року в Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені В. Г. Заболотного з нагоди 145-річчя від дня народження одного з найвідоміших архітекторів Києва відбулася лекція Олени Мокроусової «Невідомі історії з життя Павла Альошина».
Захід відкрила директорка бібліотеки Наталія Світла, яка зазначила, що постать Павла Федотовича Альошина нерозривно пов’язана з історією установи. Саме він брав активну участь в організації майбутньої архітектурної бібліотеки, входив до складу бібліотечної ради та певний час очолював її. Фахівці бібліотеки досліджували особистість архітектора крізь призму його діяльності, пов’язаної з бібліотекою, та віднайшли цікаві архівні документи.
Більш ґрунтовно життя і діяльність Павла Альошина досліджує Олена Мокроусова – дослідниця архітектури, кандидатка історичних наук, історикиня архітектури Києва, заступниця генерального директора з наукової роботи Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури та заповідних територій.
Як зазначила О. Мокроусова: «Про Павла Альошина написано й розказано вже дуже багато. Його творчість добре відома киянам, які цікавляться історією та архітектурою міста. На відміну від багатьох інших талановитих архітекторів, завдяки збереженим документам ми маємо уявлення про те, якою людиною був Павло Федотович: працездатним, ініціативним, організованим, вольовим, але водночас людяним і артистичним. Вражає його сміливість у складних обставинах. Попри величезну кількість опрацьованих матеріалів, ми й досі знаходимо нові фотографії та встановлюємо нові факти. Тож хочу поділитися новими знахідками й цікавими історіями, якими було наповнене його життя».
Пані Олена згадала, що у 2021 році в бібліотеці відбувся захід «Розмова з Альошиним біля каміну», під час якого вона намагалася розповісти про Павла Альошина не лише як про архітектора, а передусім як про людину – сміливу, рішучу, дотепну, романтичну, з тонким естетичним чуттям. І нинішня лекція була більше присвячена його життю та біографії, ніж творчості.
Зокрема, йшлося про дату народження архітектора. Вона достеменно не встановлена: у різних документах фігурують 5, 15, 16 і 20 лютого. Дата 5 лютого є помилковою. Офіційною вважається 20 лютого – це підтверджує метрична книга Києво-Печерської Воскресенської церкви. Водночас можна припустити, що хрещення відбулося пізніше. Сам Павло Федотович писав і розповідав, що народився 15 лютого — так згадувала його мати, яка казала, що наступного дня після його народження відзначається свято Павла (16 лютого). Тож день народження він святкував 28 лютого за новим стилем.
Народився П. Альошин у простій селянській родині. У спогадах він писав про батька, який багато працював і прагнув покращити матеріальне становище родини та підвищити свій соціальний статус. Спочатку він був селянином, згодом за документами проходив як купець – іноді першої, іноді другої гільдії, залежно від розміру капіталу. Подібну стратегію соціального зростання обрав і Павло Альошин.
Дослідниця розповіла й про родину, у якій було семеро дітей; Павло був другою дитиною. Вона намагалася зібрати матеріал про кожного члена сім’ї. Особливо цікавим виявилося дослідження постаті брата Павла – Михайла Альошина. Він здобув освіту в Петербурзькому університеті на факультеті східних мов, знав, за свідченнями, близько дванадцяти мов, певний час працював дипломатом і користувався великою повагою в родині. Його подальша доля губиться в Туреччині після революції 1917 року.
Пані Олена також розповіла про могилу родини Альошиних на Байковому кладовищі, де поховані батьки архітектора. Павло Альошин особисто розробив ескізи надгробків, які збереглися донині. Наразі вони перебувають у занедбаному стані, однак ведеться робота щодо надання могилі пам’яткоохоронного статусу.
Окрему увагу було приділено навчанню архітектора. Павло Альошин постійно вдосконалювався, розуміючи, що освіта – єдиний шлях до професійного успіху. Перша книжка в родині з’явилася, коли йому було 12 років. Він був пристрасним бібліофілом, збирав книги протягом усього життя, і його особиста бібліотека налічувала близько п’яти тисяч томів.
Зупинилася дослідниця й на особистому житті архітектора. За спогадами його онуки Оксани Павлівни Альошиної, він мав особливий шарм і подобався жінкам. У 29 років він одружився з Ольгою Мухартовою. Йшлося і про маєток Мухартових у Мироцькому, збудований Федором Мухартовим. Було згадано мемуари історикині Ольги Полонської-Василенко, яка описувала життя в цьому маєтку. Розповідь доповнювали унікальні світлини родини та самого маєтку. Нині він має пам’яткоохоронний статус. Також дослідниця звернула увагу на дачу в Бучі, що належала родині Мухартових і збереглася донині (нині будівля використовується школою).
Окремий блок лекції стосувався служби Павла Альошина, зокрема його роботи на посаді головного архітектора Києва. Було процитовано документи, які свідчать, що, попри нинішнє визнання, за життя він стикався із заздрістю колег. Згадано також документ 1918 року про реорганізацію будівельного відділу Київської міської управи, у якому Альошин аналізував стан архітектури міста. Він зазначав, що Київ перетворився на пересічне місто з безликою забудовою. Серед причин називав недоліки будівельного законодавства, низький рівень художніх вимог населення, слабку професійну підготовку архітекторів. Він пропонував створити організацію, що комплексно опікувалася б питаннями будівництва й розвитку міста.
Йшлося також про лист Ольги Штейнберг (1925), яка просила архітектора допомогти з оцінкою картин її брата. Дослідниця встановила, що братом був художник Коля Орлов (друге прізвище Ольги – Орлова). У нащадків Альошина зберігаються придбані ним роботи цього митця.
Окрему частину лекції було присвячено викладацькій діяльності. Альошин розпочав викладати ще 1906 року в Санкт-Петербурзі на курсах рисування при Жіночому політехнічному інституті, стоячи біля витоків жіночої професійної освіти. З 1924 по 1930 рік він працював у Київському художньому інституті, обіймаючи посаду професора архітектурного факультету. Серед його учнів – В. Заболотний, Дяченко, Юрченко, Грицай, Яблонська, Добровольський, Шпара та інші. Він робив акцент на практичному підході до навчання, залучаючи студентів до реальних проєктів.
Останній блок лекції було присвячено творчості 1920-х років. Серед реалізованих проєктів – Миронівська селекційна станція (у стилі українського архітектурного модерну) та селище Харківського залізничного транспорту (у стилі конструктивізму). У 1930-х роках архітектор реконструював Педагогічний музей під музей Леніна, що, ймовірно, убезпечило його від репресій.
У 1939 році він почав працювати в Науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, ініціював конкурс на проєктування меблів і сам став призером всесоюзного конкурсу.
Під час Другої світової війни П. Альошин проєктував кінотеатри для німецької окупаційної влади, що підтверджують документи з його особового архіву.
Також згадувалося про панораму старого Львова Яноша Вітвицького. Академія архітектури УРСР намагалася вилучити цей твір; серед прихильників такого рішення був і Павло Альошин. Після вбивства Вітвицького панораму вдалося вивезти до Польщі.
Після завершення лекції учасники активно ставили запитання щодо долі бібліотеки архітектора, нереалізованої концепції музею Павла Альошина та адреси дачі родини Мухартових у Бучі та ін.
Інформаційним доповненням стала фондова виставка «Архітектор Павло Федотович Альошин (1881–1961)», де були представлені книги, унікальні світлини та оригінальні проєкти митця різних періодів.
