Місто Алушта Автономної Республіки Крим – місто республіканського значення, розташоване на узбережжі Чорного моря, в долині річок Улу-Узень і Демерджі, за 45 км від республіканського центру м. Сімферополя та 795 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (2001), кількість його мешканців складала 29 781 особу. Назва міста походить від найменування старовинної фортеці Алустон. На думку деяких дослідників, грецьке слово «алустон» означає «долина вітрів».
Перша писемна згадка про Алушту належить до VI ст., коли Південний Крим перебував під владою Візантійської імперії. Тоді на території сучасного міста було збудовано приморську фортецю Алустон для захисту узбережжя від кочівників. Алушта була одним із головних вузлів оборонної системи, створеної візантійцями в районі Ангарського перевалу, через який здавна проходив зручний шлях з рівнинної частини Криму на Південний берег.
Основним заняттям населення в добу Середньовіччя було землеробство, скотарство й рибальство. Розвивалися ремесла, зокрема ковальське, ювелірне, каменярське, гончарне, чинбарське, теслярське, шевське, мулярське. Провадилася торгівля з Близьким Сходом.
У 1239 р. монголо-татарські орди зруйнували фортецю Алустон. На початку 1480-х рр. місто було захоплене генуезькими купцями, які оселилися в Кафі (нині – м. Феодосія). В італійських документах і на мапах XV-XVII ст. Алушта позначалася як Алуста, Луста чи Луска.
У 1475 р. турецькі війська захопили Південне узбережжя Криму, в тому числі й Алушту. Певний час вона входила до Судацького кадилику. У 1757 р. Алушту віддано силяхтару (чиновникові другого розряду) Ісламу.
Після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Алушта відійшла до складу Російської імперії. Проте турки 22 липня 1774 р. порушили Кючук-Кайнарджійський мирний договір і висадили в місті 50-тисячний десант, якому вдалося просунутися в бік Чатирдага і захопити села Шуми (тепер Верхня Кутузовка) і Демерджі (тепер Лучисте). Згодом російські війська розбили турків.
Після приєднання Криму до Росії (1783 р.) Алушта стала центром волості, до якої увійшли всі поселення узбережжя від Сімеїза на південному заході і до Ускута (село Привітне) на сході. Частина алуштинських земель перейшла у власність генерал-ад”ютанта Попова.
У 1838 р. Алуштинська волость увійшла до Ялтинського повіту.
У 1864 р. кількість мешканців Алушти складала 763 чоловіки. Основним заняттям населення було виноградарство, виноробство, плодівництво, тютюнництво, виготовлення простого сільськогосподарського реманенту з дерева і металу.
У другій половині ХІХ ст., після відкриття залізничного руху між Кримом і центральною Росією, землевласники почали будувати в Алушті дачі, будинки для приїжджих і ресторани. Наприкінці ХІХ ст. Алушта перетворюється на кліматичний курорт.
У 1902 р. Алушта стає заштатним містом.
На початку 1914 р. у місті мешкало 5 800 осіб, було 532 кам’яні будинки, з яких 378 житлових. Працювала телефонна станція, 2 великі й 50 дрібних готелів, нічліжний будинок, 32 трактири.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у місті неодноразово змінювалася влада. Внаслідок воєнних дій у листопаді 1920 р. у місті встановлено радянську владу.
25 грудня 1920 р. Алушту у складі Ялтинського району оголошено курортною місцевістю загальнодержавного значення.
У 1924 р. у місті працювали 3 школи першого ступеня, дитячий будинок, міська бібліотека. Населення міста на цей час складало 4 541 особу.
На початку 1929 р. в Алушті функціонували 3 сільськогосподарські товариства: кредитне, тютюнове і плодоовочеве.
2 жовтня 1930 р. Алушту з навколишніми селами виділено в національний район, що об’єднував 10 сільських рад (13 сіл) з населенням 20 000 чоловік. У місті на той час мешкало 4 800 чоловік.
У 1934 р. в Алуштинському районі було 17 курортних закладів: санаторії, пансіонати, будинки відпочинку. Згодом збудовано нові здравниці.
У 1938 р. в районі працювало 20 державних підприємств, переважна більшість із яких розташовувалася в Алушті: взуттєві й кравецькі майстерні, завод безалкогольних напоїв, хлібопекарня, ремонтна контора, металообробні майстерні, друкарня, електростанція, водонапірна станція тощо. Діяло також 7 підприємств громадського харчування. У 1940 р. утворено промкомбінат.
Станом на 1939 р. кількість населення Алушти становило 9 817 чоловік. У місті діяли міський будинок культури, 3 профспілкові клуби, краєзнавчий музей, 2 кінотеатри, 13 звукових установок, міська, дитяча і 17 бібліотек здравниць.
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 4 листопада 1941 р. до 15 квітня 1944 р. Під час окупації на території міста діяли партизанські загони й підпільна група.
У повоєнні роки відбудовано промкомбінат, хлібокомбінат, контору зв’язку, друкарню, чотири промартілі. Відновили роботу Алуштинська МТС, Алуштинський винорадгосп, радгосп «Лаванда», риболовецький колгосп.
У 1946 р. функціонувало 7 санаторіїв і будинків відпочинку.
У 1960-х рр. деревообробну артіль «Лісова праця» перетворено на меблеву фабрику. Міський комбінат побутового обслуговування перетворено на велике підприємство з добре устаткованими приймальними пунктами, численними філіями, пунктами прокату. У 1969 р. було механізовано хлібокомбінат, пральню, реконструйовано молокозавод і харчокомбінат.
У 1966 р. в місті почало працювати відділення Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури.
На початку 1970-х рр. в Алушті функціонували турбази «Чайка», «Схід», «Мир», «Карабах», «Ангарський перевал», туристичний табір «Юність», 8 спортивно-оздоровчих таборів. Діяли Будинок культури, клуб будівельників, 3 широкоекранні й широкоформатний кінотеатри, 19 кіноустановок, курортний зал, 35 бібліотек тощо.
Наприкінці ХХ ст. у місті працювали завод залізобетонних конструкцій, фабрика іграшок, Шархинський кар’єр, молочний і хлібний комбінати, харчосмакова фабрика, виноградарський і ефіроолійний радгоспи-заводи. Діяла Кримська гірсько-лісова дослідна станція Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації тощо.
На околицях міста виявлено кілька мисливських стоянок епохи неоліту (V-IV тисячоліття до н.е.). Також збереглися сліди поселень доби бронзи, а також таврські поселення і могильники ІХ-VI ст. до н. е. – перших століть н. е.
