Варто звернути увагу на те, що місто стояло на південному кордоні Київської Русі, а за річкою Россю був Дикий Степ. Є припущення, що місто було зруйноване монголо-татарами у 1240 році… Більш повніше про місто відомо з 1580-х років, коли за наказом польського короля Стефана Баторія, біля яру, де протікала річка Корсунка, була побудована потужна фортеця. Місто відновлювалося швидкими темпами, бо вже в 1585 році йому було надане Магдебурзьке право. Корсунь став центром Корсунського староства. За люстрацією 1616 року у місті було 1200 будинків. У 1648 році Корсунь став центром Корсунського полку. У фортеці знаходилася тимчасова гетьманська резиденція.
У ХVІІ столітті серед відомих будівель міста були також культові споруди: побудований на острові Петро-Павлівський монастир, Іллінська церква, вірогідно, освячена київським митрополитом Йовом Борецьким, в якій, можливо, вінчалися Богдан Хмельницький з Ганною Золотаренко у липні 1651 року та Іван Мазепа з вдовою Фридрикевича у 1670-х роках. Безпосереднім підтвердженням цього може бути те, що в краєзнавчому музеї міста Корсуня, відкритому при окружному архіві в 1924 році, зберігався хрест з Іллінської церкви, до якої прикладався Іван Мазепа.
Не менш відома Спаська церква, спалена поляками і невдовзі відбудована. 21 листопада 1659 року на козацькій Чорній раді, що проходила на площі перед церквою, козаки склали присягу польському королю. На цій площі 22-23 грудня 1660 року двадцять тисяч козаків у присутності комісара Станіслава Беньовського, який вручив гетьманську булаву Павлові Тетері, присягнули Польщі.
Необхідно згадати про церкву Різдва Христового, а також Миколаївську церкву, яка в 1655 році, під час відспівування Івана Золотаренка, згоріла разом з 430 корсуньчанами.
У ХVІІІ столітті, за часів власника Корсунського староства, польського князя Станіслава Понятовського, був розроблений план забудови міста 1789 року. Планування проводилося за європейськими зразками. Центром міста стала площа, яку з трьох сторін оточували кам”яні будинки, з південного боку стояла церква, вірогідно, Воскресіння Хрестового, а з північного – костел. Ще раніше на островах Росі князь Станіслав Понятовський започаткував будівництво палацово-паркового ансамблю. У ті часи місто мало два передмістя – Закорсунку і Манжари, де знаходилися поодинокі дерев”яні забудови.
У ХІХ столітті, за часів володіння садибою князів Лопухіних і Лопухіних-Демидових, забудовувалась, переважно, стара частина Корсуня. Прикрасила місто і кам”яна Спасо-Преображенська церква, про надзвичайну красу якої повідомляли «Киевские губернские ведомости» від 15 травня 1848 року. Також, у старій міській смузі були побудовані заводи – чавуноливарний, винокурний, пивоварний, цегельний, цукровий та хлоритових фарб, а також серветкова, суконна та тютюнова фабрики. Межі міста розширювалися. На півдні почалася забудова Заросся.
У 1950 році станція Корсунь увійшла до складу міста. У центрі міста побудовано багатоповерхівки. У 1970 році виріс новий сучасний мікрорайон. Було побудовано нові та реконструйовано старі заводи і фабрики.
На жаль, сьогодні у місті збережені одиниці будівель, збудовані на початку ХХ століття. У старій частині міста зведено багато новобудов, які знищили вигляд Корсуня, як старовинного міста. Історичне середовище у межах Корсуня збережено лише на території палацово-паркового ансамблю. Тут відчувається дух старовинного міста, відчувається подих століть.
У 1782-1789 роках, всього за вісім років, у Корсуні, на островах річки Рось, з”явився дивовижний витвір палацово-паркового мистецтва – садиба князя Станіслава Понятовського. Будівельні роботи починалися під наглядом архітектора Ж. А. Мюнца, але в 1785 році посаду придворного архітектора посів Я. Д. Ліндсей. За люстрацією 1789 року, Корсунський палац князя та його чудовий сад були завершені. До складу ансамблю входив палац з 26 кімнат та залою заввишки у два поверхи, ордерна галерея, три цегляні флігелі та дві стайні. Це була улюблена літня резиденція князя з надзвичайними колекціями китайських та італійських речей, рідкісних різьблених каменів – гемм (інталій та камей), колекція яких була однією з найвідоміших у Європі та налічувала понад дві тисячі предметів. Але після другого поділу Польщі (1795) Понятовський у 1797 році змушений був продати свій корсуньський маєток російській імператорській скарбниці.
16 січня 1799 року імператор Павло І подарував Корсуньське староство у вічне й спадкоємне володіння представнику стародавнього російського дворянського роду, Петру Васильовичу Лопухіну. Родина Лопухіна в маєтку не жила. Цим і пояснюється те, що вигляд палацово-паркового ансамблю залишився майже без змін. Зоряним часом садиби стало володарювання нею, в 1827-1873 роках, князя Павла Петровича Лопухіна, сина Петра Васильовича, блискучого військового, предки якого майже 400 років віддано служили російському престолу.
Перебудова маєтку в 1835-1840-х роках надала палацово-парковому ансамблю модних тоді в Росії рис російського романтизму. Існував проект перебудови. Після закінчення всіх робіт садиба була визнана однією з кращих у Європі.
Після смерті князя-романтика Павла Лопухіна, у 1873 році, титул і маєток у Корсуні перейшли до Миколи Петровича Демидова. Це був період, коли у власників ледве вистачало коштів на поточний ремонт споруд маєтку. Доглянуті парки займали незначну територію.
На початку ХХ століття садиба князів Лопухіних-Демидових втрачає свою колишню багату життєрадісність. У жовтні 1918 року була перегорнута остання сторінка князівської епохи Корсунського палацово-паркового ансамблю. Подальша його історія -це історія руйнації, знищення дерев, скульптур тощо. Після Жовтневої революції тут розміщувалися різноманітні радянські заклади.
28 липня 1945 року постанова РНК УРСР та ЦК ВКП(б) «Про організацію історичного музею в місті Корсунь-Шевченківський» поклала початок нової епохи князівського палацу – епохи музею. Вже 2 червня 1946 року музеєм були отримані перші 189 експонатів, а 16 лютого 1947 року у трьох залах відкрито виставку «Велика Вітчизняна війна», яка стала постійно діючою. Після капітального ремонту, 1 січня 1952 року, в десяти залах палацу було відкрито першу експозицію, яка з 1954 року мала два відділи – «Корсунь-Шевченківська битва» та «Історія краю». У 1977 році, як продовження експозиції музею історії Корсунь-Шевченківської битви, було відкрито відділ «Художня галерея», який представляв батальний живопис.
Сьогодні в експозиції галереї представлено полотна українських художників, але і збережено дві зали батального живопису. Палацово-парковий ансамбль в Корсунь-Шевченківському, без сумніву, можна поставити в один ряд з найвідомішими архітектурними ансамблями не лише України, але й всієї Європи. Навіть у сучасному вигляді він вражає своєю пишністю та красою.
