Місто Селидове Донецької області – місто обласного значення, розташоване у верхів’ях р. Солоної (притока р. Вовчої, басейн Дніпра) за 48 км від обласного центру м. Донецька та 627 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (2001), кількість його мешканців складала 26875 осіб.
За однією з версій назва міста походить від першопоселенця козака Селіда; за іншою – назву місту дав землемір, який межував наділи, назвавши поселення Салодавкою, що згодом трансформувалося в Селидівку.
До ХІІІ ст. на території сучасного міста мандрували численні племена. На початку XVI ст. місцевість стала козацьким займищем. Існує легенда, що тут мешкав козак Селід, який займався рибальством, хліборобством і тваринництвом.
У XVIІ ст. на території сучасного міста виникло поселення запорозьких козаків. Роком заснування поселення Селидово вважається 1770 р. В 1770-1773 рр. за розпорядженням Новоросійської губернської канцелярії в колишніх козацьких займищах і місцевостях тимчасово оселилися молдовани й волохи, вихідці з-за Дніпра, які заснували селище.
У 1782 р. на березі р. Солона рішенням Бахмутської провінціальної канцелярії створено державну слободу Селидівка. Адміністративно слобода підпорядковувалася Бахмутському повіту Катеринославської губернії.У 1799 р. збудовано й освячено церкву святого Миколая.
У 1865 р. Селидівка стала центром волості. Тут розміщувалися волосне управління і волосний суд.
У 1872 р. в селищі відкрито першу школу.
Перед Першою світовою війною в Селидівці функціонували три школи, три однокласні земські училища, церковно-приходська школа; сільська аптека, приймальний пункт і амбулаторія; поштове відділення і поштова станція; цегельний завод, кам”яновугільна копальня, гончарне виробництво, паровий і два повітряні млини, кузні й столярна майстерня.
Внаслідок подій Громадянської війни на початку 1919 р. у селищі встановлено радянську владу.
У 1923 р. Селидівка стає районним центром. На території району – п”ять залізничних станцій і три копальні.
У 1927 р. відкрито Палац праці.
У 1930 р. збудовано сільський клуб із залом для глядачів на 400 місць.
У 1932-1934 рр. зведено приміщення районної лікарні.
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 20 жовтня 1941 р. до 8 вересня 1943 р. В 1973 р. було зведено пам’ятник воїнам-односельцям, які загинули у боротьбі за волю та незалежність нашої Батьківщини в 1941-1945 рр.
У повоєнні роки активно відбудовувався житловий фонд міста, а також його промислові й сільськогосподарські підприємства. В 1947 р. колгоспи Селидівки освоїли 97% довоєнної посівної площі.
З 1952 р. почалися роботи зі спорудження шахт-гігантів «Селидівська» № 1-2, «Селидівська-Південна», «Котлярівська» № 1-2, «Лісовська» № 1-2. В 1955 р. в Селидівці створено трест «Селидіввугілля», який об’єднав шахти Селидівського району.
16 листопада 1956 р. Селидівку перейменовано в м. Селидове, а в грудні 1962 р. його віднесено до категорії міст обласного підпорядкування.
Наприкінці ХХ ст. у місті працювали дві кам’яновугільні шахти, вуглезбагачувальна фабрика, хлібокомбінат, завод залізобетонних виробів і консервний завод. Діяв гірничий технікум.
Уздовж північної межі міста проходить автомагістраль загальнодержавного значення Донецьк – Дніпропетровськ. Через місто проходять автотраси Селидове – Красноармійськ, Селидове – Українськ, Селидове – Новогродівка.
На початку ХХІ ст. у Селидовому працювали промислові підприємства: шахти «Курахівська», «Україна», «Д. С. Коротченка» ДП «Селидіввугілля»; збагачувальні фабрики: ЗАТ ЦЗФ «Селидівська», ТОВ ЦЗФ «Курахівська», ОП ЦЗФ «Україна» ТОВ «Донбасвуглепереробка»; ЗАТ «Селидівський завод залізобетонних виробів», ТОВ «Донбудкомплект»; ЗАТ «Донецько-Курахівський машинобудівний завод»; ВАТ «Селидівський хлібокомбінат», ЗАТ «Селидівський завод метало пластикових вікон»; два приватні сільськогосподарські підприємства, три товариства з обмеженою відповідальністю і шість фермерських господарств. Діяли гірничий технікум, сім бібліотек, п’ять будинків культури, парк культури й відпочинку.
Список використаної літератури:
1. Білик В.П. Селидове – місто обласного підпорядкування / В. П. Білик // Історія міст і сіл Української РСР. В 26 т. / Ін-т історії АН УРСР. – К. : УРЕ, 1970. Донецька область. – С. 674-693 : фот. – Бібліогр. в підряд. прим.
2. Коваль А.П. Знайомі незнайомці: Походження назв поселень України / А. П. Коваль. – К. : Либідь, 2001. – 302 с : іл.
3. Селидове // Географічна енциклопедія України. В 3 т. / Укр. енцикл. ім. М. П. Бажана. – К. : УРЕ ім. М. П. Бажана, 1993. – Т. 3. – С. 172.
4. Селидове // Українська радянська енциклопедія. У 12 т. / Голов. ред. М. П. Бажан. – 2-ге вид. – К. : Голов. ред. УРЕ, 1983. – Т. 10. – С. 93-94.