Місто Слов’янськ (до 1784 р. – Тор) Донецької області – місто обласного значення, районний центр однойменного району, розташований на р. Казенному Торці (притока Сіверського Дінця) за 119 км від обласного центру м. Донецька та за 617 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (05.12.2001) кількість його мешканців складала 122575 осіб.
У Х-ХІІІ ст. територію сучасного міста займали кочові племена торки, у зв’язку з чим виникли назви Торські озера й фортеця Тор. У ХІІІ ст. на озерах з’явилися соляні промисли, й місто стали називати Солеварськ, Солеванськ. Згодом перейменовано на Словенськ, а ще пізніше – у Слов’янськ.
Для захисту від нападів татар між Торськими озерами побудовано фортецю Тор. Її укріпили стіною, палісадами й бастіонами з 40 гарматами. Водночас із спорудженням фортеці в Торі селилися ремісники, заможні солевари, духівництво, відкривали свої двори торговці, з’явилися курені й землянки.
У березні 1664 р. у селищі збудовано казенний солеварний завод. Невеликі соляні промисли мали також міщани, духівництво, козацька старшина.
У 1670 р. мешканці Тора брали участь у повстанні під проводом Степана Разіна,приєднавшись до загонів Олексія Хромого. Повстання було придушене, а фортеця потерпіла значних руйнувань. У 1676 р. за наказом Московської влади Торська фортеця була відновлена й до 1683 р. мала 6 веж, з яких Московська і Посадська були проїжджими.
Протягом 1685-1764 рр. Тор був сотенним містечком Ізюмського полку. З 18 грудня 1708 р. воно відійшло до Азовської, а з 1718 р. – до Київської губернії.
Наприкінці XVIII ст. у Торі розвивалися шкіряне, шевське, ковальське й ткацьке виробництва. Населення займалося землеробством, бджільництвом й рибальством.
Указом від 22 січня 1784 р. Тор перейменовано на Словенськ (пізніше в народі почав називатися Слов”янськ). Словенськ став повітовим містом Катеринославського намісництва.
У 1797 р. Слов’янськ з його повітом був приєднаний до Харківського намісництва.
У 1836 р. за наказом начальника військових поселень графа Нікітіна на південному березі Ріпного озера обладнали купальні та кілька окремих будинків для хворих офіцерів. Через 4 роки тут засновано лікарню – відділення Чугуївського військового шпиталю.
У 1858 р. в Слов’янську діяли 9 солезаводів, 8 салотопень.
У 1869 р. за 6 верст від міста проведено Курсько-Харківсько-Азовську залізницю.
У 1897 р. у місті працювали два чавуноливарні, механічний, 23 солеварні, чотири цегельні заводи, фабрика фарфорового посуду, три парові млини, макаронна фабрика.
У 1898 р. Південноросійське товариство відкрило содовий завод, у 1902 р. – хімічний завод «Російський електрон». У 1901 р. акціонерне товариство «Дзевульський і Лянге» побудувало фабрику теракотових плиток. Німецька фірма «Вешлін і Гібнер» у 1918 р. почала споруджувати два вакуумні соляні заводи. У 1915 р. на місці згорілої фарфорової фабрики Кузнєцова зведено фарфоровий завод братів Ессен.
Наприкінці 1917 р. у Слов’янську встановлено радянську владу. Протягом квітня-грудня 1918 р. місто було окуповане австро-німецькими військами. Із червня до кінця грудня 1919 р. містом володіли денікінські війська. Наприкінці грудня 1919 р. у Слов’янську знову встановлено радянську владу.У 1930 р. у місті розпочалося будівництво керамічного заводу, об’єктів т.зв. хлорної групи, тривало спорудження заводу хлористого барію, відбувалася реконструкція содового заводу. Розпочали роботу хлібозавод і маслокомбінат. Відкрито вечірній механічний технікум.
У 1934 р. Слов’янськ визнано курортом всесоюзного значення.
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 25 жовтня 1941 р. до 6 вересня 1943 р. Під час окупації на території Слов’янська діяли партизанські загони й підпільні організації.
Наприкінці 1951 р. на березі Сіверського Дінця розпочато будівництво Слов’янської ДРЕС (почала працювати у вересні 1954 р.).
У 1968 р. у Слов’янську працювали 27 фабрик і заводів. Діяли педагогічний інститут і загальнотехнічний факультет Українського заочного політехнічного інституту, 5 палаців культури, 16 клубів, 4 кінотеатри, 79 масових бібліотек.
Наприкінці ХХ ст. Слов’янськ був значним промисловим центром Донбасу. У місті були розвинуті хімічна (виробниче об’єднання «Хімпром», завод з виробництва поліхлорвінілових плівок), машинобудівна й металообробна (заводи важкого машинобудування, «Слов’янськферммаш», арматурно-ізоляторний, високовольтних ізоляторів, виробниче об’єднання «Бетонмаш» та ін.), харчова (солеварний, олійно-жировий, м’ясний комбінати, молокозавод) промисловість. Працював керамічний комбінат, олівцева й меблева фабрики. Поблизу Слов’янська діяла Слов’янська ДРЕС. Функціонував педагогічний інститут. Крім того, місто було знане як грязьовий курорт (використовувалися ропа й грязь озер). Слов’янськ входив до Донецького рекреаційного району.
На території сучасного міста та його околиць виявлено неолітичне поселення, 2 поселення та кілька курганних поховань доби бронзи, 3 сарматські поховання, катакомбний могильник салтівської культури, а також кочівницькі поховання ІХ-ХІІІ ст.
Список використаної літератури:
1. Івченко А. Міста України : довідник / А. Івченко. – К. : Картографія, 1999. – 135 с. : табл. – (Україна на межі тисячоліть).
2. Клочков Ю.О. Слов’янськ – місто обласного підпорядкування / Ю. О. Клочков // Історія міст і сіл Української РСР. В 26 т. / Інт історії АН УРСР. – К., 1970. – Донецька область. – С. 706-722 : фотогр.
3. Кругляк Ю.М. Ім’я вашого міста : походження назв міст і селищ міськ. типу Укр. РСР / Ю. М. Кругляк ; відп. ред. І. О. Варченко. – К. : Наук. думка, 1978. – 151 с.
4. Славянск // Вся Украина : путеводитель / А. С. Ивченко. – К., 2005. – С. 513-515 : фото.
5. Слов’янськ // Міста України : інформ.-стат. довід. – К., 2007. – С. 94.
6. Слов’янськ // УСЕ: Універсальний словникенциклопедія / голова ред. ради М. Попович. – 3-тє вид., переробл. і доповн. – К., 2003. – С. 1133.