Святогірськ – місто, підпорядковане міській раді м. Слов’янськ Донецької області. Розташоване на узбережжі Сіверського Дінця за 141 км від обласного центру. Наприкінці ХХ ст. місто настільки приваблювало туристів, що постановою Ради Міністрів УРСР від 29 грудня 1970 року йому надано статус міста-курорту.
Але це вже сучасність. Про перших мешканців, які оселилися в живописних місцевостях Святих гір, не знали навіть ті, хто жив у печерах у XVII ст. Питанням заселення печер зацікавилися історики ще в ХІХ ст. Існує декілька гіпотез, що відносять заснування Святогірського монастиря до середини XIII ст.
За першою версією першими поселенцями були монахи київських монастирів (1240). З документальних джерел випливає, що під час нападів хана Батия була сильно зруйнована Києво-Печерська лавра. Частина монахів, які врятувалися від неволі, переселилися на береги Сіверського Донця і заснували Святогірський монастир.
Інші джерела доводять, що Святогірськ заснували подвижники, які прийшли з грецького півострова Афон (Ашон-Орос). Цю версію підтверджують поховання ченців за афонським звичаєм.
Третя історична версія стверджує, що Святогірськ виник як оборонний пункт і служив нашим предкам надійним захистом від набігів ворожих племен. З цією метою в крейдяних горах були вириті таємні підземні ходи та печери, що збереглися до наших днів.
Мова йде про перших поселенців, які мешкали саме в горах. Місто ж утворилося на сторіччя пізніше. У Постанові Кабінету Міністрів України № 878 від 26 липня 2001 року затверджено перелік історичних населених місць України з датами їх заснування. В ній місто Святогірськ визначено як найдавніше історичне місце Донбасу з датою заснування 1538-1539 рр.
За свою давню історія Святогірськ чотири рази змінював назву: до 1938 року – с. Банно-Тетянівка, до 1964 року – смт Баннівське, до 2003 року – м. Слав’яногірськ. З 2003 року місто носить сучасну назву. Згідно з легендою, вона походить від імені билинного богатиря Святогора. В одній із битв біля р. Дінця склав він буйну голову, але встиг передати свою силу Іллі Муромцю, який, до речі, був не лише хоробрим воїном, але й ченцем Києво-Печерської лаври і одним із найбільш шанованих в свій час духовних наставників, пізніше канонізований. Його мощам можна вклонитися в печерах лаврської обителі.
Перші історичні відомості про Святі гори датуються 1526 роком, коли згадуються сторожі біля Святих гір. Цікавим є той факт, що тривалий час (аж до ХІХ ст.) прикордонну службу несли не регулярні військові частини, а загони добровольців переважно з числа козаків і однодворців. У цьому аспекті монастир у Святих горах над Донцем не був винятком.
Сторожі сторожами, але Святогірськ славиться, перш за все, своїми культовими спорудами. Унікальний комплекс печерних споруд ХVІІ ст. в крейдяній скелі не єдиний пам’ятник підземного будівництва в Святогірському монастирі. Туристи найчастіше відвідують підземну церкву преподобних Антонія і Феодосія Печерських. В ХІХ ст. церква діяла при цвинтарі. Увагу відвідувачів приваблюють пишні надгробки. Прочитавши написи на них, дивуєшся великій кількості похованих тут княжих і дворянських родів. Це є ще одним свідченням популярності Святих гір серед вищих прошарків населення тих часів. Печерний період Святогірської обителі завершується на початку 1680-х рр. У 1679 році будується дерев’яна церква свяпих апостолів Петра і Павла, а разом з нею і господарські будівлі монастиря.
На відміну від дерев’яного Петропавлівського храму Святогірського монастиря дивом зберігся інший храм цієї доби і справжній шедевр українського бароко – Миколаївська церква на крейдяному бескиді. Архіви монастиря ХVІІІ ст., які могли б пролити світло на історію будівництва церкви, не збереглися.
З початку XVIII ст. монастир поступово втрачає оборонну функцію, переставши слугувати фортецею після Кючук-Кайнарджийського миру (1774). Кримський хан підпорядковувався Російській імперії, а отже, загроза нападів з півдня була ліквідована. Надалі не було сенсу використовувати монастирські споруди для захисту територій через відсутність ворогів.
Нарешті історія надала можливість мешканцям Святих гір жити без страху перед кримськими поневолювачами. Місцевість почала розвиватися. XVIII ст. ознаменуло новий етап у розвитку архітектурного ансамблю. Зведено було новий комплекс кам’яних і дерев’яних споруд на береговому плато Сіверського Дінця, центром якого став Успенський собор. На жаль, цей монастирський комплекс не зберігся. Однак за описами ХVIII-ХIХ ст. він був споруджений у тій же стилістичній пластиці українського бароко XVIII ст. Ктитором будівництва виступив полковник Ізюмського слобідського полку Ф. В. Шидловський. До 1708 року спорудження собору було завершено.
Милуючись картинами сьогодення, що відкривають перед туристами сучасні споруди, ми, на жаль, не можемо достеменно уявити собі первинні монастирі, їх архітектуру, будівельників, майстрів-живописців. Куці уривки описів зберігають архіви XVIII ст. З них ми довідуємося, що в XVIII ст. в стінах Святогірської обителі відкривається місцева школа іконопису. Історія зберегла ім”я майстра, автора низки іконостасів Василя Рудецького.
З числа ікон, що знаходилися у XVIII ст. в монастирі, найбільш відомі, крім ікони св. Миколи, чудотворний образ Божої Матері, що отримав ім’я Святогірської. Після закриття монастиря (1787) ця ікона позбулася дорогоцінної ризи, але була збережена й особливо шанувалася у монастирі.
У 1787 році, в період подорожі Катерини II до Криму, Святогірський монастир готувався до зустрічі з імператрицею, але в обитель прибув уповноважений від ясновельможного князя Григорія Потьомкіна з вимогою про закриття монастиря і передачу його майна разом із землями і кріпаками в скарбницю. Юридичною підставою для такого закриття був Маніфест Катерини II про секуляризацію церковного і монастирського майна, відповідно до якого було закрито багато монастирів у Росії та Україні. Наслідком документу стало перетворення Успенського собору на парафіяльну церкву, а сам Святогірський маєток передали у власність ясновельможного князя.
Після смерті князя маєток перейшов у спадок до племінника – князя В. В. Енгельгардта, потім до його сестри – княгині Т. В. Юсупової, а після її кончини (1841) – до сина від першого шлюбу А. М. Потьомкіну.
Відновлення святої обителі відбулося 15 січня 1844 року, коли надійшло «высочайшее подтверджение» імператором Миколою І доповіді Св. Синоду про відновлення Святогірського монастиря з новою назвою – Святогірська Успенська спільножитна пустинь.
Відразу ж почалося докорінне переобладнання обителі за сприяння графа і його дружини Т. Б. Потьомкіної (уродженої княгині Голіциної). Старі будівлі, за винятком собору, були розібрані, а на їхньому місці за затвердженим планом звели новий архітектурний комплекс, в якому реалізовані основні класичні принципи композиції, центральним елементом якого стала Покровська церква з дзвіницею.
Проект нової церкви був підготовлений архітектором А. Тоном (1847). У 1854 році в архіві монастиря зазначено: «Побудована ця церква у 1850 р. з дозволу Святішого Синоду ретельністю настоятеля цієї пустелі архімандрита Арсенія на утримання монастирське та сприяння благодійників цієї пустелі гр. Потьомкіних».
За наполегливим прохання Т. Б. Потьомкіної відвідати їх маєток на Сіверському Дінці імператриця з молодшими дітьми відвідують Святі Гори під час подорожі в Крим в серпні 1861 року, де імператриця Марія Олександрівна зустрілася з настоятелем Германом та братією. Приєднується до сім”ї й імператор Олександр ІІ, який знаходився у той час у військових справах у Чигирині.
У другій половині ХІХ ст. монастир засновує в населених пунктах Ізюмського повіту церковно-приходські школи та училища, що, безумовно, сприяє підвищенню освітнього рівня не тільки самого чернецтва, але й навколишнього населення. Помітне значення для підвищення освітнього рівня мало формування власної бібліотеки, фонд якої налічував близько 3 тис. томів.
У ХІХ ст. містом цікавилася творча еліта Російської імперії. Багато художників, відвідавши місто, свої враження залишили на картинах. Серед таких художників – І. Рєпін, С. Васильківський, О. Кисельов, Ю. Феддерс та ін. На більшості полотен зображена унікальна за своєю архітектурою Преображенська церква на горі Фавор. Побудована (1864) за проектом академіка архітектури О. В. Петцольда, вона була верхньою домінантою всього архітектурного ансамблю монастиря.
У травні 1887 року шляхом до Таганрога заїхав у Святі гори А. П. Чехов і пробув тут два дні. «Місце незвичайно красиве й оригінальне, – писав він у своєму листі до сестри, – монастир на березі р. Донця, біля підніжжя величезної білої скелі, на якій тісняться, нависаючи один над одним, громадяться садки, дуби і вікові сосни».
У передвеликодні дні 1895 року в Святих горах писав свою розповідь про цей мальовничій куточок І. А. Бунін: «Я встиг сходити і на вершину гори, у верхню церковку, порушив кроками її гробову тишу. Поставив і я свою свічку…». Ф. І. Тютчев, вражений чарівною місцевістю, в 1862 році в газеті «День» опублікував вірш «Святые горы».
Блискучий опис природи Придонцов’я, живі картини життя монастирю і його мешканців дає в своїх нарисах «Святі гори» письменник В. І. Немирович-Данченко, брат відомого театрального діяча. У готелі монастиря автор жив і робив свої чорнові записи про монастир в 1870-х рр.
Радянський період існування міста ознаменовано тим, що в 1919 році у Святогорську встановлено радянську владу. І одразу ж почалися суттєві зміни в побуті міста. Так, влітку 1922 року в колишньому монастирському готелі побудовано перший Донецький будинок відпочинку. В тому ж році закрито Святогірську обитель. На жаль, таке рішення призвело до зникнення деяких архітектурних пам”яток XIX ст., у тому числі й Преображенської церкви. Інші культові, житлові та господарські споруди були пристосовані під будинок відпочинку, що отримав у середині 1920-х років найменування Першого Всеукраїнського будинку відпочинку ім. Артема. На відзначення цієї події відомим українським скульптором І. П. Кавалерідзе у 1927 році був вилитий з залізобетону на вершині однієї із крейдяних гір, неподалік від монастиря, 22-метровий монумент більшовика Федора Андрійовича Сергєєва, відомого в Донбасі і за його межами під псевдонімом Артем.
Сучасне мале місто Святогірськ – це великий оздоровчий курорт Донеччини, історико- культурний комплекс пам’яток археології, історії, архітектури і одночасно духовний центр усієї Південно-Східної України – Святогірська Свято-Успенська лавра. Святогірський монастир відновив свою діяльність вже за часів незалежної України – в 1992 році. До наших днів він значно зріс і зміцнів. Майже відновлена колишня матеріальна база: 50 будівель і споруд. Відродивши колишню славу Святих Гір, як місця паломництва, Свято-Успенський монастир рішенням Св. Синоду Української православної церкви Московського патріархату отримав у 2004 році статус лаври. У рамках Року духовності в Донецькій області проведено великий комплекс робіт з реставрації та реконструкції Святогірського ансамблю з встановленням пам’ятного знаку – мармурової скульптури Богородиці (скульптор М. Г. Шматко).
Туристів приваблює заповідний об’єкт державного масштабу – національний природний парк (НПП) «Святі Гори», створений Указом Президента України від 13 лютого 1997 р. з метою збереження, відновлення та раціонального використання ландшафтів Придонцов’я з типовими та унікальними природними та історико-культурними природними комплексами. НПП «Святі Гори» є природоохоронною, рекреаційною, культурно-просвітницькою, науково-дослідною установою загальнодержавного значення. Це сьомий національний парк в Україні й перший у її східному регіоні.
Можна з упевненістю сказати, що НПП «Святі Гори» серед рівнинних парків України є еталоном гармонійного поєднання природної та історико-культурної спадщини. Комісія експертів ЮНЕСКО, яка відвідала у 2001 році національний парк, зазначила, що він відповідає подібним об’єктам світового значення. У 2003 році НПП «Святі Гори» серед перших в Україні включено до складу Федерації природних і національних парків Європи (Європарк). У місті Святогірську, що увійшов до складу НПП «Святі Гори», функціонує з 1980 року Святогірський історико-архітектурний заповідник.
До недавнього часу на території монастиря, який відроджується, знаходився санаторій «Святі Гори» (до 1991оку. – імені Артема) – головна кардіологічна оздоровниця регіону. Зараз санаторій отримав нові корпуси на лівому березі. На половині шляху між центром міста і вокзалом знаходиться санаторій «Шахтар». Його профіль – лікування професійних захворювань гірників. У зоні хвойних лісів на східній околиці міста розташований також пансіонат «Сосновий бір». У ньому поправляють своє здоров’я трудівники донецької шахти імені А.Ф. Засядька. Якщо клімат для відновлення здоров’я тут використовується давно, то інше багатство Святогір’я ще чекає свого часу. У районі міста виявлені родовища мінеральних вод, що відносяться до типів «Полюстровська», «Миргородська» і «Мінська», які можуть використовуватися як столові і лікувальні. У безпосередній близькості до території Національного парку «Святі Гори», у північно-західній частині міста Слов”янська, розміщені давно відомі родовища мінеральних вод і лікувальних грязей. У Святогорську вони використовуються для ванн та аплікацій.
Нині через місто проходить автодорога, що з’єднує залізничну станцію Святогірськ і дорогу міжнародного значення Харків-Ростов. Пасажирські перевезення здійснюються автомобільним транспортом з автовокзалу, розташованого в центрі міста, у напрямах Донецька, Маріуполя, Луганська, Красноармійська, Тореза, Слов’янська, Червоного Лиману. Внутрішньоміський автобусний маршрут з’єднує залізничну станцію Святогірськ і санаторій «Святі Гори». Інфраструктура міста доволі розвинута, тому гості можуть сподіватися на належний рівень життя.
Список використаної літератури:
1. Вечерський В.В. Українські монастирі / В. В. Вечерський. – К. : Наш час, 2008. – 399 с. : іл. – (Невідома Україна). – Бібліогр.: с. 384-389.
2. Історія міст і сіл Української РСР в 26 т. Донецька область / Ін-т історії АН УРСР ; Ред. кол.: П. О. Пономарьов (голова), Г. П. Кобець, В. Ф. Близнюк [та ін.]. – К. : УРЕ, 1970. – 992 с. : іл.
3. Свято-Успенська Святогірська Лавра // Україна. 100 визначних місць : Фотокнига / С. Л. Удовік. – 3-е вид. – К. : Ваклер, 2008. – С. 130.
4. Святогірськ // Міста України : Інформаційно-статистичний довідник. – К. : АВК-Росток, 2007. – С. 91.
5. Святогорск // Вся Украина : Путеводитель / А. С. Ивченко. – К. : Картографія, 2005. – С. 511-512 : фото.
6. Щербина Н. Святогорск – жемчужина Донецкой области / Н. Щербина // Строительство & реконструкция. – 2010. – № 10. – С. 38-39 : фото цв.
7. Святые Горы: Фотокнига. – Донецк, 2004. – 176 с.: 144с. ил.