Місто Балаклія Харківської області (до 1891 р. – Новосерпухів) – районний центр, розташований на р. Балаклійка за 88 км від обласного центру м. Харкова, за 520 км від м. Києва. Відповідно до статистичних даних останнього Всеукраїнського перепису населення (05.12.2001) кількість його мешканців становила 32117 осіб. Щодо походження назви існують різні версії. За однією з них так називали слободу Новосерпухів переселенці з с. Балаклії на Черкащині. За іншою версією назва міста походить від назви р. Баликлея (сучасна Балаклійка), у місці впадіння якої в р. Сіверський Донець було споруджено фортецю. Дослідники вбачають, що в основі назви річки лежить слово тюркського (татарського) походження – булак («джерело», «рибна річка»). Ймовірно, тут у сиву давнину мали юрти і притулок для стад татари. Заселення території сучасної Балаклії почалося з першої половини XVІI ст. Черкаські переселенці будували тут пасіки й займалися різними промислами. Місто ж було засноване в 1663 р. козаками-переселенцями з Правобережжя (Черкащини) на чолі з полковником Яковом Чернігівцем як козацька слобода. У цьому ж році полковником Я. С. Чернігівцем збудовано соборний храм Преображення Господня. Після 1700 р. соборний Балаклійський храм стали називати храмом Успіння Богоматері. На той час слобода мала 150 дворів, де мешкало 200 сімей. З часом Балаклія стала одним із важливих укріплених пунктів для захисту Слобожанщини від нападів кримських і нагайських татар.
У 1665 р. у слободі збудовано острог-фортецю, що складалася з рову й дубової огорожі з вежею.
Близько 1669–1670 рр. місто стає центром Балаклійського полку. У 1677 р. Балаклію адміністративно підпорядковано Харківському, а згодом – Ізюмському полкам. Розвитку міста перешкоджали часті напади татар, яким мешканці чинили активний опір.
Основним господарським заняттям було землеробство. Серед ремесел розвитку в Балаклії набули вичинка шкір для взуття та сідел, овчини для кожухів, шиття взуття, одягу, головних уборів тощо; виготовляли дьоготь, смолу, випалювали вугілля; заможні козаки мали винокурні, виготовляли скло.
У 1683 р. під час перепису сіл і міст Слобожанщини про Балаклію писалося, що тут був Малий городок – рублений замок з дубу, оточений валом у два сажні заввишки, навколо якого тягнувся рів завглибшки в півтора сажні. Довжина стіни Малого городка з баштами становила 110 сажнів (232 м). Від Малого городка починався Великий городок. Стіна Великого городка була близько 620 сажнів завдовжки. За нею – рів у півтора сажні завглибшки, стіни якого були обкладені сосновими кругляками; понад ровом – вал в один сажень, а на ньому острог з дубового дерева заввишки в півтора сажня. Від кутової башти Великого городка з ногайської сторони навколо посаду тягнувся частокіл з соснового дерева в півтора сажня, завдовжки в 240 сажнів.
У XVIII ст. місто стало великим торговельним центром, де щорічно проходило 5 ярмарків.
За даними 1732 р. в м. Балаклії, крім Успенського храму, існувало ще два: Святителя Миколая і Покрови Богородиці. За переписом цього ж року в місті мешкало 211 старшин і козаків, 770 підпомічників, 107 підсусідків, 89 безробітних.
У XVIII ст. жителі міста підтримали повстання С. Разіна, К. Булавіна, О. Пугачова.
У 1782 р. Балаклія стала волосним центром Зміївського повіту, навесні 1817 р., коли на Харківщині почали насаджувати військові поселення, її було переведено у військове відомство. На території нинішнього Балаклійського району були розквартировані Серпухівський полк, командування якого перебувало в Балаклії. Населення селища не підтримувало ідею запровадження військових поселень. У 1829 р. мешканці Балаклії підтримали повстання Серпухівського полку, центром якого стала Шебелинка. Повстання було швидко придушене царськими військами. Згодом розпочалася робота з ліквідації військових поселень.
Наприкінці 1917 р. у селищі встановлено радянську владу. У 1921 р. у Балаклії мешкало 6170 жителів. Основний напрямок діяльності – сільське господарство. З 1923 р. Балаклія стала районним центром.
У 1926 р. в Балаклії збудовано електростанцію.
У 1938 р. м. Балаклія отримала статус міста. Кількість населення становила 27000 осіб. У 1940 р. було відкрито лікарню, поліклініку, протималярійну станцію. Проводилися роботи з благоустрою міста. Зокрема, споруджено водопровід, водонапірну вежу, створено два парки культури, відкрито кінотеатри, Будинок культури, споруджено стадіон. Місто електрифіковано й телефонізовано.
Під час Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 9 грудня 1941 р. до 5 лютого 1943 р. В окупованому місті діяли партизанські загони. Після визволення міста його інфраструктура була зруйнована.
У післявоєнні роки Балаклія відбудовується. Зокрема, увагу приділено розвиткові промислових підприємств. Навесні 1960 р. почалося будівництво цементного заводу. У ці роки в місті діяв Балаклійський завод залізобетонних конструкцій.
На початку ХХІ ст. головними галузями промисловості міста стали газовидобувна й виробництво будівельних матеріалів. Неподалік Балаклії розташоване Шебелинське родовище газу, яке експлуатується з 1956 р. В цей же час у місті функціонує Балаклійський коледж Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, Балаклійський краєзнавчий музей, Палац спорту.
Територія, де тепер розташоване місто, була заселена в часи неоліту. Поблизу міста до наших днів збереглися сліди двох неолітичних стоянок, поселення періоду бронзи й раннього залізного віку, а також скіфський курган (IV–III ст. до н. е.). У перші сторіччя нашої ери тут кочували сарматські племена, рештками яких є багате поховання (I–II ст. н. е.). Тут також знайдено сліди поселення салтівської культури, поховання із середньодонською керамікою.
Список використаної літератури:
1. Балаклія // Географічна енциклопедія України. В 3 т. / відп. ред. О. М. Маринич. – К., 1989. – Т. 1 : А-Ж. – С. 67.
2. Балаклія // Міста України : інформ.-стат. довід. / впорядкування О. Панасенко. – К., 2007. – С. 10. – (Корисний довідник).
3. Балаклія // УСЕ: Універсальний словникенциклопедія / ред. рада: М. В. Попович (голова) та ін. – Львів, 2006. – С. 104.
4. Кривобоков Є.М. Балаклія / Є. М. Кривобоков // Енциклопедія Сучасної України / НАН України, Координац. бюро ЕСУ. – К., 2003. – Т. 2 : Б-Біо[ген]. – С. 132 : іл.
5. Мірошников І.Я. Балаклія / І. Я. Мірошников, Д. Ф. Клочан, М. М. Субота // Історія міст і сіл Української РСР. В 26 т. / редкол.: М. А. Сіроштан (голова), В. М. Селіванов, К. К. Шиян [та ін.]. – К., 1967. – Харківська область. – С. 144-158 : іл.
6. Слобідська Україна : корот. іст.-краєзн. довід. / Центр пам’яткознавства АН України і Укр. тва охорони пам’яток історії та культури ; авт.: Б. П. Зайцев [та ін.] ; відп. ред. С. З. Заремба. – К. : Будівельник, 1994. – 80 с. : мапа.