Місто Гайсин Вінницької області – районний центр, розташований на р. Собі (притока Південного Бугу) за 92 км від обласного центру м. Вінниці та 226 км від м. Києва.
Згідно з останнім Всеукраїнським переписом населення (2001), кількість його мешканців складала 25 495 осіб. За однією з версій, назва міста походить від вигуку «Гей, сину!». За іншою версією, Гайсин називався Гайшином. Слово «гайшин», «гейшин» – «лісова сторожка, житло лісника» (його раніше називали гайовим, гайовником). За легендою, Гайсин відроджено на місці знищеного поселення з назвою, що походить від імені праслов’янського бога вирію й потойбічного світу Гайтосира, символом якого був птах у небі.
Уперше місто згадується в документах 1545 р. У 1600 р. Гайсин став центром місцевого староства і був включений у перепис населених пунктів Брацлавського воєводства.
У люстрації 1615 р. Гайсин виступає як містечко, закладене Свірським «за королівським привілеєм 15 років тому» (тобто, в 1600 р.). У цьому ж році він перейшов до Д. Рожинської.
У 1621 р. польський король надав його в пожиттєве володіння ротмістрові Я. Дзержку за хоробрість у війні з турками.
У 1629 р. кількість мешканців Гайсина становила 822 особи.
У 1640-х рр. Гайсин був однією з фортець, що прикривали Брацлавщину від нападів ворогів. Укріплення складалося із земляного валу, дубового частоколу з двоповерховими воротами.
У 1659 р. за поданням гетьмана І. Виговського містечко передали козацькому сотникові, а потім полковнику Максиму Булизі та його нащадкам.
У 1663 р. Ю. Хмельницький склав у Гайсині перед козацьким старшиною гетьманські клейноди.
Згідно з умовами Андрусівського мирного договору (1667 р.) містечко залишилося у складі Польщі. Протягом 1672-1699 рр. Гайсин входив до складу Туреччини. Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. входив до зони відродження козацтва на Правобережній Україні.
У 1774 р. Гайсину надано магдебурзьке право.
У 1775 р. містечко належало А. Ледуховському, з 1789 р. – Ф. Потоцькому.
Після другого поділу Польщі (1793 р.) Гайсин як частина Правобережної України відійшов до складу Російської імперії. З 1795 р. – центр Гайсинського округу Брацлавського намісництва, з 1797 р. – повітове місто Подільської губернії.
Станом на 1840 р. кількість мешканців міста становила 4 900 чоловік, у 1859 р. – 9 200, у 1897 р. – 9 400.
Наприкінці 1850-х рр. у Гайсині було 35 майстерень, переважно гончарських і шевських. У 1870 р. введено в експлуатацію цегельний завод, у 1880 р. – першу тютюнову фабрику, у 1897 р. – другу. У 1899 р. на околиці міста споруджено паровий млин і цукровий завод. У цьому ж році прокладено залізницю.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Гайсин став центром переробки сільськогосподарської сировини (цукор і тютюн). У 1845 р. збудовано шовковий комбінат.
У 1911 р. у Гайсині мешкало 13 200 осіб.
Напередодні Першої світової війни у місті працювало 36 підприємств.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у місті неодноразово змінювалася влада. Внаслідок воєнних дій наприкінці грудня 1920 р. в Гайсині встановлено радянську владу.
У 1923 р. Гайсин став окружним центром Тульчинського округу, у 1925 р. – районним центром.
У роки Другої світової війни місто було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 25 липня 1941 р. до 14 березня 1944 р. Під час окупації в Гайсині діяв табір для військовополонених.
До кінця 1944 р. у місті почав працювати цукровий завод, реконструйований у 1959 р.
У 1967 р. введено в дію томатний цех на консервному заводі. Артіль, що випускала бочкотару й кошики, перетворено на державну меблеву фабрику. Цегельню перетворено на завод, утворено харчокомбінат.
У 1970-х рр. у місті діяли Будинок культури, широкоекранний кінотеатр, літній кінотеатр, 8 профспілкових клубів, 2 районні та міська бібліотеки тощо.
Наприкінці ХХ ст. у Гайсині працювали підприємства харчової (цукровий, консервний, спиртовий, маслосироробний заводи, завод продовольчих товарів, м’ясокомбінат і комбінат хлібопродуктів), машинобудівної та металообробної (завод оцинкованого посуду), деревообробної (деревообробний завод, меблева фабрика) промисловості, філія швейного об’єднання «Подолянка» і цегельний завод.
На початку ХХІ ст. у місті працювали спиртовий завод, лісгоспзаг, м’ясокомбінат, завод продтоварів, комбінат хлібопродуктів, 5 автотранспортних підприємств тощо. Діяли музей воїнів-ветеранів Афганістану, краєзнавчий музей, Будинок культури, кінотеатр, 2 бібліотеки, Будинок школярів та молоді тощо.
На території міста виявлено залишки двох поселень доби пізньої бронзи та ранньослов’янського поселення черняхівської культури.