Місто Гнівань Вінницької області входить до Тиврівського району і розташоване на р. Південному Бузі за 14 км від районного центру м. Тиврова, 27 км від обласного центру м. Вінниці та 261 км від м. Києва.
Відповідно до даних останнього Всеукраїнського перепису населення (2001) кількість мешканців становила 12 852 особи. За переказами, назва походить від слова «гнів». Таку назву ще в ХІХ ст. мала одна з вулиць у селі Селища, що за 3 км від Гнівані. Розповідають, що мешканці вулиці часто сварилися між собою за пасовиська й довго «гнівалися» один на одного. За найменуванням тієї вулиці названо станцію, а згодом і селище.
У писемних джерелах Гнівань вперше згадується в 1629 р.
У 1648 р. (під час Національно-визвольної війни 1648-1654 рр.) замок був зруйнований козаками і втратив своє оборонне значення.
З кінця XVIII ст. Гнівань відома як торговельне містечко, в якому були поширеними ткацтво, плетіння, обробка дерева, каменю, шевство, кравецтво, скорняцтво.
У 1793 р. у складі Поділля містечко відійшло до Російської імперії.
Гніванські маєтності на початку ХІХ ст. належали Щеньовським, Ярошинським, Биковським.
У 1870 р. через містечко прокладено залізницю Київ – Одеса.
У 1874 р. К. Ярошинський збудував тут цукровий і рафінадний заводи.
У другій половині ХІХ ст. розпочато широку розробку гніванського граніту для потреб місцевого будівництва.
У 1880-х рр. у містечку постійно мешкало до 1 000 осіб. Тут була залізнична станція, телеграф і пошта. Основні заняття населення – добування граніту, праця на цукровому заводі й залізниці.
У 1913 р. Гнівань – волосний центр.
У роки Першої світової (1914-1918) і Громадянської (1918-1920) воєн у містечку неодноразово змінювалася влада. Внаслідок воєнних дій у квітні 1920 р. в Гнівані встановлено радянську владу.
У 1925 р. розпочалося відновлення гранітних розробок. Тут добували бутове каміння для шляхового будівництва й виробництва плитки.
У 1938 р. Гнівані надано статус селища міського типу.
У 1939 р. розпочалася реконструкція Гніванського цукрозаводу.
У роки Другої світової війни селище було окуповане німецько-фашистськими загарбниками в період з 17 липня 1941 р. до 16 березня 1944 р. Під час окупації у Гнівані знаходився табір для військовополонених.
У 1944 р. відновлено роботу на гранітних розробках. Звідси, зокрема, постачалися гранітні матеріали на відбудову Києва.
Протягом 1944-1946 рр. селище було районним центром.
У 1946 р. на місці зруйнованого вокзалу збудовано новий вокзал станції Гнівань. У 1947 р. відновлено роботу цукрозаводу. У 1951 р. почав працювати ремонтно-підшипниковий завод. З 1969 р. став відомим найбільший у Європі Гніванський завод спеціального залізобетону.
У 1970-х рр. у місті діяли Будинок культури кар’єроуправління, клуб цукрового заводу, 2 державні бібліотеки та 2 бібліотеки при кар’єроуправлінні та цукровому заводі.
У 1981 р. Гнівані надано статус міста.
Наприкінці ХХ ст. у місті працювали ремонтно-підшипниковий, шиноремонтний і цукровий заводи, завод залізобетонних конструкцій, кар’єр з видобування граніту.
На початку ХХІ ст. у Гнівані працювали шиноремонтний та підшипниковий заводи, завод спеціального залізобетону, кар’єр, будівельні підприємства, комбінат хлібопродуктів, ковбасна фабрика. Діяли 2 Будинки культури, 4 бібліотеки, клуб, історичний музей, музей-кімната маршала Р. Малиновського, художня галерея тощо.
