Новоград-Волинський – місто обласного підпорядкування в північно-західній частині Житомирської обл., районний центр. Розташоване на крутому скелястому березі р. Случі за 87 км від обласного центру – м. Житомира.
Перша назва, яку носило місто до 1796 р., – Звягель. Саме за нею Новоград-Волинський згадується в Іпатіївському літописі в 1257 р. як місто Галицько-Волинського князівства, яке в 1256-1257 рр. було завойоване дружиною князя Данила і підпалене за непокору князю.
У 1340 р. місто захопили литовські феодали і з середини XIV ст. воно перейшло у володіння князів Звягельських. Їхня влада поширювалася на місто до 1502 р., коли польський і великий князь литовський Олександр подарував його князю К. Острозькому. В 1507 р. було отримано дозвіл на будівництво замку, будівництво якого завершили в першій половині XVI ст.
Внаслідок підписання Люблінської унії в 1569 р. Звягель підпорядковувався Луцькому повіту Волинського воєводства у складі Польщі. Відбувалося насильницьке насаджування католицизму. Для цього в 1600 р. було побудовано костел (спалений в 1648 р. під час визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.). Принагідно згадаємо, що з 1582 р. збереглися перші відомості про існування у Звягелі православної церкви.
Мешканці міста були непокірної вдачі. Вони брали участь у повстанні 1594-1596 рр. під проводом С. Наливайка, підтримали запорізьких козаків під час визвольної війни 1648 р. Влітку 1648 р. повстанці на чолі з М. Кривоносом вигнали польську шляхту з міста, зруйнувавши замок. Руїни Звягельського замку-фортеці збереглися на березі р. Случі. В 1649 р. в Звягелі розташовувалися окремі сотні Чернігівського та Лубенського полків. Проте згідно з Андрусівським перемир’ям місто переходило під владу Польщі.
Посилили гноблення міщан князі Любомирські, які стали власниками м. Звягеля в першій чверті XVIII ст. Попри адміністративні утиски, в цей час у місті працювало 9 цехів (ковалі, слюсарі, бондарі, мечники, гончарі, сідельники, шкіряники, ткачі, шевці).
У 1773 р. у місті діяв один із перших в Україні чавуноливарних заводів.
У 1793 р. відбулося возз’єднання Правобережної України з Російською імперією і м. Звягель мало стати адміністративним центром Волинської губернії. Його було викуплено у князів Любомирських за 338 тис. крб.
У 1796 р. місто перейменували на Новоград-Волинський. З технічних причин (нестача адміністративних споруд) місто не отримало статус губернського центру (ним стає м. Житомир), а Новоград-Волинський з 3 липня 1804 р. стає повітовим містом.
У першій половині ХІХ ст. в Новограді-Волинському почало активно розвивалося промислове виробництво. І вже в 1816 р. в місті діяла найбільша на Волині суконна мануфактура.
У 1806 р. в Новограді-Волинському розташовувалася штаб-квартира М. І. Кутузова. Саме за його вказівкою на Уварівському заводі, розташованому поблизу міста, розпочалося виробництво ядер і картечі для російської армії.
У 1825 р. у місті відкрилася парафіяльна школа. У 1837 р. працювало повітове училище.
На початку листопада 1917 р. у місті встановлено радянську владу. Протягом 1918-1920 рр. місто неодноразово змінювало владу.
Охарактеризувати події тих років можна таким прикладом. У серпні 1919 р. Новоград-Волинський був обстріляний запальними снарядами червоноармійців. В місті вибухнула широка за масштабами й вражаюча за наслідками пожежа. Горіли житлові будинки, магазини і крамниці, аптеки, стародавня ратуша, храми. Протягом декількох годин було знищено близько 1 000 будинків. Внаслідок пожежі не залишилося майже жодного дерев’яного будинку, були зруйновані багато двоповерхових будинків, що раніше додавали центру міста респектабельного вигляду. У ці ж роки також було зруйновано міст через р. Случ. (відремонтований у 1922 р.).
27 червня 1920 р. Новоградом-Волинським остаточно заволоділи радянські війська.
У 1922 р. розпочато масову забудову в постраждалій від пожежі частині міста. Було збудовано сотні одноповерхових (переважно дерев’яних) будинків. У деяких з них, із проголошенням НЕПу, відкрилися невеликі магазини, пекарні, майстерні. Одночасно, у націоналізованих будинках виникало безліч радянських установ. Центр міста, що складався тепер, в основному, з наспіх збитих з дерева будівель, втратив свою колишню привабливість.
У 1923 р. було введено новий адміністративний поділ, згідно з яким Новоград-Волинський став центром однойменного району. На той час в місті було 28 вулиць і 8 провулків. У цьому ж році в місті відкрито профтехшколу. В 1924-1927 рр. працювала сільськогосподарська школа, у 1926-1928 рр. – педагогічний технікум.
У 1927 р. було споруджене нове протипожежне депо з високою каланчею, перебудоване в 1970-х рр. У 1926 р. силами скотарсько-молочного кооперативного суспільства було розгорнуто будівництво маслоробного заводу на Червоній (колишній Кінній) площі, який двома роками пізніше запрацював і проіснував до 1980-х рр., коли його перевели в с. Наталівку.
У рамках кампанії з боротьби з релігією за наказом місцевої влади було спочатку закрито, а до середини 1930-х рр. знесено більшість храмів Новограда-Волинського. Особливо трагічним у цьому відношенні був 1935 р., коли на світанку 23 червня від вибухів були цілком зруйновані собор і костьол. Така ж доля очікувала і Велику синагогу. Але через те, що поруч з нею знаходилося безліч житлових будинків, її не піддали руйнуванню, а перетворили в майстерню з вулканізації шин.
8 липня 1941 р. Новоград-Волинський був окупований німецько-фашистськими загарбниками. Місто було визволене 03 січня 1943 р. завдяки 149-й та 287-й стрілковим дивізіям, 111-й, 162-й та 175-й танковим бригадам, 20-й мотострілецькій бригаді, 1829-му та 41-му самохідним артилерійським полкам, які особливо відзначилися під час визволення міста і їм було присвоєно найменування «Новоград-Волинських». Як пам’ять про загиблих під час Другої світової війни в 1992 р. відкрито Обеліск слави (поховано близько 300 осіб), а в 1995 р. – Братську могилу жертв фашизму, в якій поховано 7 200 осіб.
У роки Другої світової війни були зруйновані міст через Случ, хлібозавод, будинки колишнього повітового казначейства і Великої синагоги, будинок Беруля й ін. Згоріло безліч дерев’яних будинків. Був розграбований єврейський цвинтар, з якого знято велику кількість могильних плит для ремонту доріг.
У 1972 р. відкрито новий Будинок культури. Наприкінці 1970-х – початку 1980-х років почалося будівництво 9-поверхових будинків на розі вулиць Леніна і Пушкіна, а також біля нового Палацу культури, де на той час сформувалася площа, названа на честь уродженки міста Л. Українки. На цій площі в 1987 р. був встановлений з червоного граніту пам”ятник великій українській поетесі. Наприкінці 1980-х років була реставрована фортечна стіна й одна з її веж, а територія, що примикає до неї, була упорядкована і перетворена на зону відпочинку.
У 1991 р. зведено новий костьол. У першій половині 1990-х рр., завдяки спільним зусиллям болгарських будівельників і німецьких фірм, на північно-східній окраїні міста з’явився новий житловий масив для сімей військовослужбовців, що складається з 9-поверхових будинків, середньої школи № 11, підприємств торгівлі і сфери обслуговування. У середині 1990-х рр. у місто прийшов із прокладеного до нього трубопроводу природний газ.
У правобережній частині міста збереглася незвичайна геологічна пам’ятка – Кам’яний гриб, утворений вивітрюванням із двох величезних брил рожевого граніту.
У Новоград-Волинському районі – селах Кикова, Анета – знайдено археологічні пам’ятки трипільської культури. На околицях с. Велика Горбаша, що на лівому березі р. Церем, знайдено археологічні пам’ятки доби бронзи (ІІІ-І тис. до н.е.). Відкрито два кургани, що на сході від села Тальки. В 1998 р. Б.Л. Звіздецький та І.І. Ярмошин обстежили ці кургани. Пам’ятки цієї культури знайдені біля сіл Кануни і Cтрієва. Протославянські землеробські племена, які вели осілий спосіб життя, виявлено на лівому березі річки Церем між Малою і Великою Горбашою Новоград-Волинського району.
Городища ранньозалізного віку (VІІІ-VІІ ст. до н.е.) були досліджені археологічними експедиціями в 1970-1990 рр. в районі сіл Городище, Гульськ. Місцеві племена, які злилися з племенами скіфів-орачів, займалися землеробством, скотарством, мисливством, рибальством, обробкою міді та заліза. Їх житла були квадратної форми, заглиблені в землю.
У Новограді-Волинському, як вже згадувалося, народилася Лариса Петрівна Косач-Квітка (1871-1913), відома за літературним псевдонімом Леся Українка – видатна українська письменниця. В місті вона мешкала 8 років, доки батьки не переїхали до Колодяжного. У Новограді-Волинському збереглося два будинки (в одному із них розташовано літературно-меморіальний музей поетеси), де жили Косачі, встановлено пам’ятник Лесі Українці (1971 р., скульптор В. Дяченко).
Новоград-Волинський має 7 пам’яток архітектури, 95 пам’яток історії і культури (з них з них: 22 братські могили, 27 окремих могил основного періоду Другої світової війни, 19 пам’ятних знаків, 21 пам’ятна споруда). Найвизначніші – літературно-меморіальний музей Лесі Українки, будинок-музей родини Косачів, поштова станція, в якій зупинявся Т. Г. Шевченко, пам’ятник Лесі Українки, пам’ятник Т. Г. Шевченку; залишки фортеці.
Міста України багаті на давню й славетну історію. Серед них не останнє місце посідає Новоград-Волинський Житомирської обл. І саме ми, сучасники, повинні зберегти для нащадків ці місця та споруди. Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В. Г. Заболотного має унікальні фонди, в яких широко розкриваються різні аспекти життя й побуту міст України. Ми запрошуємо й закликаємо всіх охочих поринути в цікаву подорож минулого й сучасного цих міст, зокрема й Новограда-Волинського
Список використаної літератури:
1. Історична геральдика українських міст / уклад. О. Білецький. – К. : Cram kreative, 2005. – 12 с.+24 листівки.
2. Чотири мандрівки Житомирщиною : Путівник / Авт. тексту і фотогр. Д. Антонюк. – К. : Грані-Т, 2008. – 72 с. : іл.
3. Житомирщина : Фотоальб. – К. : Мистецтво, 1975. – [189] с. : іл. – (Обл. Рад. України).
4. Історія міст і сіл Української РСР. У 26 т. Т. Житомирська область / Ін-т історії АН УРСР, Голов. ред. УРЕ АН УРСР ; голов. редкол.: П. Т. Тронько (голова) та ін.; редкол. т.: О. С. Чорнобривцева (голова) та ін. – К. : Голов. ред. УРЕ, 1973. – 726 с. : іл., 12 вкл. арк.