Семикіна Людмила Миколаївна (Семікінь) (23.08.1924–12.01.2021) – українська художниця-шістдесятниця, майстер декоративного мистецтва, заслужений художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та премії імені Василя Стуса.

Людмила Семикіна належала до покоління української інтелігенції, що увійшли в українську історію як «шістдесятники». Це покоління, яке жило й творило на початку та в середині 1960-х років, являло собою моральну опозицію до радянського тоталітарного режиму. Українські шістдесятники своєю творчістю й громадською діяльністю намагалися відродити національну свідомість, виступали за демократизацію суспільства, свободу творчості. Основу руху шістдесятництва складали письменники, журналісти, режисери, художники.

Народилася Людмила Семикіна 23 серпня 1924 року в Одесі. Прізвище батька «Семикінь», без його згоди, «зросійщили» на «Семикін». Батько був освідченою, інтелігентною людиною, займав високу посаду в місцевій організації комуністичної партії.

У 1933 році його призначили уповноваженим із заготівлі хліба в селі Гарбузівку на Миколаївщині. Побачений у селі голод приголомшив його. Микола Семикін відмовився брати участь у хлібозаготівлі й вийшов із партії попри залякування й погрози. Від пережитого він не міг отямитися до кінця свого життя. Далі працював столяром.

Людмила закінчила Одеське художнє училище (1947) і Київський художній інститут (1953) (педагог О. Шовкуненко). Як згадувала Людмила Миколаївна: «Я дорого заплатила за київський інститут. Тему дипломної роботи «Порт», де я намагалася реставрувати повоєнне одеське життя, було безцеремонно викреслено як аполітично-формалістичну. Взагалі постало питання про моє перебування в інституті. Для мене це була катастрофа. <….> З відстані часу інколи задумуєшся: можливо,  мені було послане таке випробування, щоб оцінити життя, мистецтво, щоб збагнути, як треба обстоювати даровані тобі цінності».

Після закінчення Київського художнього інституту в 1950–1960-х роках Людмила працювала в жанрі станкового живопису.

Л. Семикіна була однією із засновниць осередку молодих митців-шістдесятників – «Клубу творчої молоді». Вона захоплювалася історією, етнографією, народним мистецтвом, її надихала  колекція народного одягу Івана Макаровича Гончара. Людмила Семикіна подорожувала історичними місцями України разом з архітектором і мистецтвознавцем Григорієм Логвином.

Людмилу Семикіну двічі виключали зі Спілки художників України. Вперше в 1964 році за співавторство з А. Горською, О. Заливахою, Г. Севрук за створення знаменитого вітражу «Возвеличу малих отих рабів» у вестибюлі Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, виконаного до 150-річчя від дня народження Кобзаря. Вітраж було знищено відразу за лічені години після завершення роботи. Офіційним формулюванням знищення було: «за ідейно порочний твір, який дає викривлений образ Тараса Шевченка».

Незабаром після поновлення у Спілці художників 1968 року Людмилу Семикіну знову виключили за підписання листа з протестом проти репресій щодо дисидентів. Разом з А. Горською і Г. Севрук Л. Семикіна  відмовилася на вимогу влади відкликати свій підпис. Цього разу фактична заборона на професію тривала два десятиріччя. Семикіна більше не могла отримувати державні замовлення, брати участь у виставках, заробляти живописом.

«Людмила Семикіна належить до того трагічного покоління нашої інтелігенції, яке прийшло всіма колами нашого історичного пекла в усьому його лютому хронологічному діапазоні – від беззастережної диктатури до всіляких псевдовідлиг, що резонували з тією ж диктатурою, хоч і необхідно змалілою, але такою ж лицемірною» – вважав український письменник Василь Скуратівський [4, с. 7].

Людмила Семикіна створювала авторський одяг на основі народних традицій, працювала художницею з костюмів у театрі й кіно, над створенням діафільмів, виконала ряд монументальних робіт.

«Епоху можна прочитати через літопис, через історію, через архітектуру і – через костюм. Костюм представляв велику державу, і йому надавалась державна значущість. Костюм був символом духовності, інтелекту, культури, всього доброго, що ми сьогодні маємо», – поважала художниця Людмила Семикіна. Вона переосмислювала значення українського одягу, або, як говорили раніше – стою. [4, с. 38].

У художній майстерні Л. Семикіної в Києві проходили палкі обговорення про відродження духовності української нації, про людську гідність, про покликання художника, про те, що в народу відбирається мова, знищуються його традиції, руйнуються пам”ятки архітектури. У майстерні велися приготування до колядувань, де А. Горська малювала маски, а Л. Семикіна шила одяг колядників.

На запрошення Леоніда Осики Людмила Семикіна була художником по костюмах у фільмі «Захар Беркут». Людмила Миколаївна створила серії строїв «Скіфський степ», «Княжа доба», «Поліська легенда», «Ретро», «Модерн».

У 1970 році в Києві демонструвалася персональна виставка Л. Семикіної «Тіні забутих предків» («Народні мотиви в сучасному одязі»).

У 1996 році відбулася виставка робіт Людмили Семикіної «Високий замок».

За цю серію робіт у 1997 році художниця була удостоєна звання лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка. «Мої князі та княгині – це високий інтелект часу, символ сили держави, її релігії та моралі, це сила розуму, мудрості й величі» [4, с. 75].

Український дисидент Іван Світличний писав: «Митець Семикіна, тонко відчуваючи примхи смаку і моди. Мала на меті утримати все те, що в народному мистецтві витримало іспит часу, що відповідає внутрішньому світові нашого сучасника, і на його основі створити нестандартний одяг, що його хотіла б  носити сучасна молодь. Свої твори вона назвала по-народному традиційно: кептарі, сардаки, свитки, джерги. Але по суті народний одяг – лише грунт, що живить творчість Семикіної, самі ж твори її такі несподівані й оригінальні, такі сучасні» [4, с. 57].

Померла Людмила Миколаївна Семикіна 12 січня 2021 року.

Про свої строї Людмила Семикіна говорила: «Мої князі та княгині – це високий інтелект часу, символ сили держави, її релігії та моралі, це сила розуму, мудрості й величі».

Основні роботи майстрині :

•  вітраж «Тарас Шевченко в Київському університеті» (у співавторстві, знищено в травні 1964 року);
•  ескізи костюмів до кінофільму «Захар Беркут» (1970–1971);
•  строї за національними традиціями: серії «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Ретро», «Модерн» (1965–1996);
•  оформлення київської станції метро «Почайна» (1980).

Використана література:

1. Алла Горська. Спалах перед світанком / Музей шістдесятництва ; упоряд. О. Лодзінська. – Київ : Кліо, 2019. – 135 с. : іл.

2. Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького ; упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський. – Київ : “Укр. енциклопедія” ім. М. п. Бажана, 1997. – 697 с.

3. Рух опору в Україні : 1960–1990 : енциклопед. довід. / Музей-архів і документ. центр Укр. самвидаву при вид-ві “Смолоскип”. – Київ : Смолоскип, 2010. – 802 с., [27] вкл. арк. іл. с. : іл.

4. Семикіна Л. Високий замок : [строї] / Л.В. Семикіна. – Київ : Задумливий страус, [1996]. – 109 с. : іл., кольор. іл. – Текст: укр., рос., англ.

5. Семикіна Л. Червоними і чорними нитками ; розмову провів М. Маричевський // Образотворче мистецтво. – 1990. – № 4. – С. 1–2.

6. Семикіна Л. Черниця високого замку ; розмов. А. Шевчук // Образотворче мистецтво. – 1997. – № 1 . – С. 71 – 73 : іл.

7. Шевченківські лауреати, 1962 – 2001 : енциклопед. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово І. М. Дзюби. – Київ : Криниця, 2001. – 693 с. : іл. 5.