Сердюк (Сердюков) Євген Наумович (1876–1921) – український архітектор, автор низки будинків і споруд на Лівобережній Україні. Яскравий представник українського архітектурного модерну, чия постать посідає чільне місце поруч з такими архітекторами як В. Кричевський, О. Сластіон, І. Левинський, О. Лушпинський, К. Жуков, С. Тимошенко, Д. Дяченко [5, с. 534].

Закінчив Ризький політехнічний інститут.

До 1907 року працював у Полтаві. Брав участь у діяльності Полтавської архівної комісії – установи, створеної з ініціативи шанувальників історії краю з метою упорядкування архівних документів, яка стала своєрідним центром українознавчих досліджень. Таке занурення в історико-етнографічну діяльність цілком могло позначитися на архітектурному почерку майстра, зокрема на використанні ним характерних форм і професійних прийомів [1, с. 73].

У 1907–1917 роках зодчий жив у Харкові, і саме харківський період його творчості є найбільш дослідженим. Тут він поєднував архітектурну й педагогічну діяльність – викладав архітектурне креслення та проєктування у Харківському технологічному інституті.

У 1915–1916 роках викладав у Художньо-ремісничій навчальній майстерні декоративного живопису Харківського товариства грамотності.

У 1907–1913 роках обіймав посаду архітектора в Харківському товаристві взаємного страхування від вогню. Брав активну участь у громадському житті міста.

У 1909 році був членом повітового Харківського окружного суду. У 1912–1917 роках – відповідальним секретарем Товариства техніків, експонував свої роботи на виставках у Харкові та Києві.

Під час революційних подій 1917 року активно долучився до процесу утвердження української державності на Харківщині.

Наприкінці 1917 року переїхав до Києва, а у 1919 році – до Кам’янця-Подільського, де працював викладачем архітектури в Сільськогосподарському інституті.

На жаль, рання творчість Є. Сердюка сьогодні залишається малодослідженою. У своїй діяльності він наголошував, що «архітектура визначається природою, кліматом, ландшафтом» [7, арк. 117], і застосовував народні традиції української архітектури для формування національного стилю в архітектурі України початку ХХ століття.

Архітектор у своїх публікаціях одним із перших ужив поняття «модернізований український стиль», яке згодом закріпилося як «український архітектурний модерн» [2, с. 30]. 

Він зауважував: «Справою українського стилю захоплюють тепер ширші верстви… його починають застосовувати на практиці…» [7, арк. 116].

Історик архітектури Віктор Чепелик зазначав, що Є. Сердюк у своїй творчості «відстоює застосування шестикутних трапеційних прорізів, але критикує “ахіллесову п’яту” ряду будинків, в які самобутні форми були внесені пізніше, коли було розроблено план — “не можна безкарно на ренесансовий план натягати українську свиту чи кожух”» [7, арк. 117].

У творах зодчого характерні риси українського модерну проявлялися у формах дахів, що наслідували мотиви покрівель народних хат, шатрових і купольних завершень церков та дзвіниць, у виразній формі вікон і мальовничому декорі фасадів.

Серед відомих творів архітектора:

• будинок школи ім. І. П. Котляревського в Полтаві (1903–1905, співавтор М. Стасюков; знищено 1941 р.);
• проєкт церкви в с. Новий Кокорів на Волині (1906);
• житловий особняк у Краснограді (1907–1912, ймовірне авторство) [2, с. 33];
• комплекс будівель Харківської сільськогосподарської селекційної станції (нині Інститут рослинництва ім. Н. Я. Юр’єва НААН України; 1909–1911, співавтор З. Харманський);
• чотириповерховий прибутковий будинок Висоцького на вул. Катеринославській, 67 (нині вул. Полтавський Шлях) у Харкові (1912, співавтор інженер О. Гамаженко);
• комплекс будівель Носівської селекційної станції на Чернігівщині (нині с. Дослідне Чернігівської обл., 1911–1913);
• будинок Кредитово-кооперативного товариства у Мерефі на Харківщині (1912);
• пошта на вул. Петинській (нині вул. Георгія Тарасенка) в Харкові (1913, не збереглася);
• будинок громадських зібрань у Слов’янську Харківської губернії (нині Донецької обл., 1913–1914, співавтор технік С. Котляревський; внаслідок надбудови втратив первісний вигляд) [9, с. 35];
• двоповерховий особняк у м. Слов’янську (вул. Коха, 1, 1913–1914);
• проєкт лікарні у Дергачах Харківської області (1914–1915, співавтор П. Крупко).

Архітектор активно друкувався в часописах «Сніп», «Рада», «Діло», у яких порушував питання розвитку архітектури, що відображала б українську національну ідентичність [2, с. 32].

Доробок інженера-архітектора Є. Сердюка протягом десятиліть залишався маловідомим навіть фахівцям. Його творчий архів було втрачено у 1918 році в Харкові, а збережена частина – у 1921 році в Кам’янці-Подільському після смерті архітектора [9, с. 23].

Лише наприкінці ХХ століття, завдяки дослідженням архітектора Віктора Чепелика, спадщина Євгена Сердюка почала повертатися до наукового обігу та широкого загалу. Його творчість є непересічним явищем в українському мистецтві ХХ століття, а внесок у розвиток українського архітектурного модерну – беззаперечно вагомим.

Підготувала Олена Клоченок

Рекомендована література:

1. Вітченко Д. Український модерн Євгена Сердюка / Д. Вітченко // Пам’ятки України: історія та культура. – 2016. – № 2. – С. 72–81 : фот. – Бібліогр. в кінці ст.

2. Вітченко Д. М. Український традиційний контекст в архітектурному доробку Є. Н. Сердюка харківського періоду творчості /Д. М. Вітченко, І. В. Древаль // Архітектурний вісник КНУБА / Київ. нац. ун-т буд-ва і архітектури ; відп. ред. П. М. Куліков ; редкол.: О. С. Слєпцов [та ін.]. – Київ, 2017. – Вип. 11–12. – С. 29–40. – Бібліогр.: 13 назв.

3. Власенко А. Сад українського модерну. Українська стилістика в архітектурі першої половини ХХ ст. : альбом / А. Власенко, С. Степанова. – Київ ; Харків : Видавець Олександр Савчук, 2025. – 400 с. : іл.

4. Сердюк Євген // Енциклопедія Українознавства : перевид. в Україні : [у 14 т.] / Наук. т-во ім. Т. Г. Шевченка у Львові, Фонд духов. відродження ім. митрополита Андрія Шептицького. – Репр. відтвор. вид. 1973 р. – Львів, 1998. – Т. 7 : [Пряшівщина–Сиг]. – С. 2759. – Бібліогр. в кінці ст.

5. Сердюк Євген Наумович // Мистецтво України : біограф. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – Київ, 1997. – С. 534.

6. Харьков. Архитектура, памятники, новостройки : путеводитель / сост.: А. Ю. Лейбфрейд, В. А. Реусов, А. А. Тиц. – 2-е изд., испр. и доп. – Харьков : Прапор, 1987. – 151 с. : 8 вкл. л.

7. Чепелик В. Теоретична спадщина українського архітектурного модерну / В. Чепелик // Архітектурна спадщина України / Наук.-дослід. ін-т теорії та історії архітектури і містобудування ; уклад. В. І. Тимофієнко. – Київ, 1993. – Арк. 97–134.

8. Чепелик В. В. Традиції і новаторство в становленні національного стилю архітектури України : з історії Харківського осередку українського архітектурного модерну / В. В. Чепелик // Народна творчість та етнографія. – 2002. – № 4. – С. 15–25.

9. Чепелик В. В. Український архітектурний модерн / В. В. Чепелик ; упоряд. З. В. Мойсеєнко-Чепелик ; Київ. нац. ун-т буд-ва і архітектури, Всеукр. фонд відтворення видатних пам`яток іст.-архітектур. спадщини ім. О. Гончара. – Київ : КНУБА, 2000. – 377, [12] с. : іл.

10. Чепелик В. В. Харківський осередок творців народного стилю в архітектурі / В. В. Чепелик // Народна творчість та етнографія. – 1988. – № 5. – С. 13–20 : іл.