13 червня 2024 року в Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені В. Г. Заболотного відбулася лекція Тетяни Шептицької «Слово, обірване у Биківні».
Відкрила захід Світлана Шостак, завідувачка відділу соціокультурної діяльності, яка зазначила, що співпраця з Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили» триває і сьогоднішній захід – це продовження циклу лекцій, присвячених приверненню уваги до трагічних подій в історії України, популяризації імен тих українських літераторів, яких традиційно зараховують до покоління «Розстріляного відродження» й запросила до слова Т. Шептицьку. Тетяна Шептицька – науковиця, поетка, журналістка, громадська діячка, кандидатка філологічних наук, лауреатка Премії імені Леся Танюка «За збереження історичної пам’яті» (2024), заступниця директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Вона 
зауважила, що лекція присвячена представникам так званого «Розстріляного відродження». Таке визначення належить Ежи Ґедройцю, польському публіцисту, політику й громадському діячу, засновнику й головному редактору культового часопису «Kultura». У листі до Юрія Лавріненка він запропонував назвати так літературно-мистецьке покоління митців 1920–1930-х років ХХ століття в Україні, яке яскраво й масштабно заявило про себе.
Як зауважила пані Тетяна, мистецьке життя 1920–1930-х років було сповнене протиріч: з одного боку розбудова мистецьких організацій, стилів і творчих напрямів, а з іншого – спроба письменників пристосуватися до реалій більшовицької влади, яка вже почала впроваджувати диктат партії, цензуру, фізично знищувати митців. Крім фізичного знищення відомих українських літераторів репресивна політика радянської влади привела до уніфікації письменницького життя, ліквідації творчих спілок, організації, часописів, насадження методу соціалістичного реалізму як єдино правильного, і як наслідок − збіднення духовного потенціалу народу.Матеріал лекції, з яким ознайомила науковиця, не є остаточними відповідями на питання, а скоріше спонукає для роздумів над тим, як українські митці проґавили тривожні симптоми формування тоталітарної системи на початку 1920-х років. Методи й способи, якими Москва схиляла українських письменників до лояльності й контролювала літературні процеси, були різноманітні. Так, існували навіть заохочувальні методи – відрядження за 
кордон, оздоровлення коштом держави тощо.
Т. Шептицька розповіла, як саме працювали чекісти з письменницьким середовищем, хто з відомих літераторів з тих чи інших причин став секретним агентом НКВС, яку інформацію вони повідомляли своїм «кураторам» і як це вплинуло на долі їхніх колег по перу.
Лекторка ознайомила присутніх із звинуваченнями, часто абсурдними, які висувалися літераторам під час арешту, неузгодженностями, що траплялися їй під час дослідження в архівно-кримінальних справах розстріляних митців, бездоказовістю або фальсифікованістю самих справ.
Окрему увагу науковиця приділила долям репресованих українських футуристів М. Семенка, М. Скуби, А. Михайлюка, І. Маловічка, гумористів і сатириків Ю. Вухналя, Ю. Ґедзя, М. Йогансена, А. Абчука, а також В. Черняхівської, яка належала до давнього мистецького роду Старицьких, і не поділяла ані комуністичні ідеали, ані політику правлячої верхівки.Справа Л. Піонтек стала прикладом того, як із скромної літераторки, перекладачки й дружини письменницького функціонера І. Кулика бездоказово чекісти зробили шпигунку кількох розвідок – німецької, англійської, польської. Саме на прикладі матеріалів із архівно-кримінальних справ репресованих письменників учасники заходу мали змогу зрозуміти, як діяла тогочасна тоталітарна система.
Наприкінці зустрічі пані Тетяна відповіла на численні запитання стосовно кількості й соціального статусу жертв, похованих у Биківні, сучасного відображення покоління «Розстріляного відродження» в музейній практиці, кінематографі тощо.
