Винахід приладу для виміру часу поряд з винаходом сокири, плуга,

гончарного кола, вітрила, колеса можна назвати величезним твором людського розуму. З усіх видів годинників: водяного, пісочного, маятникового, пружинного та інших – сонячний годинник, мабуть, можна віднести до найбільш давніх приладів для визначення часу. Про найпростіші сонячні годинники згадується і в Біблії. Сонячний годинник – це прилад для визначення часу, в якому використовується пересування по циферблаті тіні нерухомої стрілки, що залежить від висоти сонця на горизонті. Сонячні годинники були відомі в країнах стародавнього світу вже в VІІ ст. до н. е. [2, с. 98].

Давні народи створили спеціальну область знання – гномоніку, тобто мистецтво виготовлення сонячних годинників та вміння користуватися ними. Сонячні годинники найрізноманітніших конструкцій з давніх пір побутували також і в нашій країні. Спочатку такий годинник являв собою встромлену в землю звичайну жердину, тінь від якої, переміщуючись одночасно з рухом сонця, показувала час. Шлях цієї тіні протягом дня ділився на певні умовні відрізки, а коли було встановлено, що доба складається з 24 рівних частин, шкалу годинника почали ділити на години, півгодини і дрібніші проміжки часу [6, с. 77].

У ХVІІ–ХVІІІ ст. широко застосовувалися такі годинники «загального користування». Їх зазвичай виготовляли із каменю або деревини та встановлювали на стінах будівель або на спеціальних стовпах та сільських площах [1, с. 12].

Майстри, які виготовляли сонячні годинники, крім професіональних знань обробки металу, мали грунтовні знання з математики і астрономії [2, с. 103]. У процесі вдосконалення порівняно рано склались два основні різновиди цих вельми оригінальних обладнань – годинники стаціонарні і переносні. Перші встановлювалися у громадських місцях – на площах, у парках, скверах, на стінах будівель. Виготовлялися вони найчастіше з каменю, рідше з металу. Такі годинники мали великий розмір, щоб їх було добре видно здалека.

За своєю конструкцією сонячні годинники бувають горизонтальні (циферблат паралельний до горизонту), вертикальні (циферблат перпендикулярний до горизонту) та екваторіальні (циферблат паралельний до площини екватора, тобто встановлений до горизонту під кутом, який відповідає географічній широті даної місцевості). Найстаріший з горизонтальних сонячних годинників музейної збірки, виготовлений у 1584 р., являє собою невеличку, плоску, прямокутну коробку, зроблену з позолоченої бронзи [2, с. 98].

Якщо час появи і поширення сонячних годинників у Західний Європі можна вважати достатньо вивченим, то історія використання їх в Україні мало вивчена [6, с. 77]. Вивчати історію сонячних годинників в Україні доводиться лише за тими небагатьма зразками, які збереглися до наших днів. Найдавнішим сонячним годинником в Україні є обладнання на південній стіні костьолу у Свіржі на Львівщині. Сьогодні він є єдиним зразком сонячних годинників в Україні ХVІ ст., що зберігся. Сонячних годинників ХVІІ ст. в Україні віднайдено два: один знаходиться на південно-східній стіні бібліотеки Ужгородського державного університету, збудованої 1644 р. Годинник вмонтований у стіну похилого металевого стрижня-гномона з кронштейном і шкалою. Оскільки стіна південно-східна, визначити час тут можна лише від ранку до полудня. Цим можна пояснити те, що шкала оцифрована таким позначенням «VІ−ХІІ−І».

Другий сонячний годинник, встановлений на південній стіні Успенського собору в Меджибожі на Поділлі. Встановлення годинника співпадає із будівництвом собору в 1696 р. Час на годиннику можна визначити з ранку до вечора (завдяки тому, що розташований він на південній стіні). Годинник вмонтований у простінку між двома вікнами під нішею, де бачимо досить мистецьки виконане зображення святого. Це свідчить про великий художній смак народних майстрів [6, с. 79].

Годинники ХVІІІ ст. можна побачити на території Троїцького монастиря в Охтирці на Сумщині, на південній стіні церкви троїцького чоловічого монастиря неподалік від Сатанова на Поділлі (тут циферблат не намальований, а вирізьблений на кам’яній плиті). Якщо для виготовлення ужгородського та меджибізького годинників потрібні були тільки досвідчені слюсарі й живописці, то у виготовленні сатанівського годинника брали участь уже й різьбярі та скульптори [6, с. 80].

У 1750 р. стаціонарний сонячний годинник з’явився в м. Ізяслав. Князь Сангушко збудував монастир для латинських місіонерів і, прагнучи надати йому величі, звелів поставити на його стіні сонячний годинник. Поступово такі годинники набули більшого поширення в поміщицьких маєтках [6, с. 80].

Сонячний годинник на території Києво-Печерської лаври, збудований на початку 1780-х рр. за наказом лаврського архімандрита Луки Білоусовича, коли головні механічні часи монастиря на верхній дзвіниці вийшли з ладу. Автором проєкту був військовий інженер Де Шардон, бельгієць за походженням. Зведення кам’яного цоколю виконав відомий лаврський майстер Петро Рубашівський. Цей годинник у лаврі був до 1893–1895 рр., коли розгорнулися будівельні роботи із зведення будівлі нової трапезної церкви. Місце розташування годинника залишилось зафіксованим на історичних планах лаври. На експлікації до плану вказано, що годинник мав невелике в плані спорудження (цоколь годинника) з огорожею із 8-ми стовпчиків [1, с. 12].

У м. Херсон є оригінальний пам’ятник – обеліск, оточений білокам’яною огорожею, що символізує сонячний годинник. Збудований на честь англійського лікаря Джона Говарда, який у 1789 р. прибув у місто з наміром вивчити умови життя солдатів, в’язнів та військовополонених. Зведений у травні 1820 р. сонячний годинник був одночасно і могилою лікаря Джона Говарда, який перед смертю заповідав «Я не бажаю ні пам’ятника, ні надписів: але хотів би, щоб на моїй могилі було поставлено сонячний годинник» [5, с. 28].

Спорудження стаціонарних сонячних годинників у містах та селах України продовжувалося і в ХІХ ст. Найстаріший хронометр у Києві стоїть посеред монастирського внутрішнього подвір”я Києво-Могилянської академії [4, с. 19].

Його автор – викладач математики цієї академії француз П’єр Брульйон у 1823 р. встановив на подвір’ї Братського монастиря сонячний годинник [3 с. 381]. Даний годинник складається із цегляного прямокутного у плані п’єдесталу, на якому височіє колона. Посередині колони на вертикальних гранях, що орієнтовані точно по чотирьом сторонам світу, розміщені чотири металеві циферблати зі спеціальними фігурними пластинами-гномами, для кожної сторони виконаними окремо. Тінь, що падає від пластинки на циферблат показує сонячний час [1, с. 13]. Сонячний годинник на території Києво-Могилянської академії є оригінальним пам”ятником науки і техніки, архітектури малої форми. Годинник зберігся до наших днів [1, с. 14].

Серединою ХІХ ст. датують ще два стаціонарні сонячні годинники. Один на південній стіні костелу святого Миколая в Чернівцях. Він являє собою металевий щит, прикріплений до стіни костелу на рівні другого поверху. Городяни могли бачити його і визначати час на великій відстані. Другий годинник – на південній стіні готичного храму в Береговому на Закарпатті [6, с. 82–83].

Цікавий сонячний годинник встановила влада Севастополя до 225-річчя міста на набережній [4, с. 19].

Колекція годинників Українського музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України є однією з найцінніших та найбагатших. Вона нараховує унікальні експонати художньо оформлених сонячних годинників. Годинники, які виготовлялись до початку їх масового виробництва на підприємствах, були не лише предметами практичного призначення, а й дорогоцінними прикрасами. Їх художнє оформлення повинно було відповідати естетичним смакам епохи. Експонати колекції показують вміння майстрів перетворити своє ремесло у своєрідне мистецтво, застосувати для оформлення виробів ті художні прийоми, які відповідали тогочасним вимогам і смакам. Це вміння часто доходило до віртуозності, а художні прийоми оформлення годинників нерідко досягали вершин мистецької досконалості [2, с. 97]. Експонати музейної колекції – портативні сонячні годинники ХVІ–ХІХ ст., які побудовані за тим же принципом, ідея якого зародилася 2500 років тому. Виробництво сонячних годинників в той час обумовлювалось тим, що механічні годинники були предметом розкоші, недоступними для менш заможного населення [2, с. 98].

Недосконалі сонячні годинники, якими можна користуватися лише в сонячну погоду, не могли задовольнити потреб людини, а це сприяло створенню більш досконалого приладу для вимірювання і визначення часу. Таким приладом став механічний годинник [2, с. 103].

Сонячні годинники, що збереглися на стінах стародавніх будівель та в інших місцях, є для нас неоціненними пам’ятками матеріальної та духовної культури народу [6, с. 83].

1. Дегтярев М. О солнечных часах / М. Дегтярев // Поділ і ми. – 2001. – № 3. – С. 12–14 : ил.

2. Долинський Л. В. Колекція годинників Українського державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР / Л. В. Долинський // Матеріали з етнографії та художнього промислу. Вип. 3 / АН УРСР ; редкол. М. К. Івасюта (відп. ред.) [та ін.]. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1957. – С. 97–119 : іл. – Бібліогр. в підрядк. прим.

3. Друг О. М. Вулицями старого Києва / О. М. Друг. – Львів : Світ, 2013. – 543 с. : кольор. іл., фот. – (Серія «Історичні місця України»).

4. Пролыгина И. Бегущие в ритме танца / И. Пролыгина // Житлово-комунальне господарство України : інформ.-аналіт. вид. для фахівців. – 2012. – № 2. – С. 17–19 : цв. ил.

5. Ревенок М. В ім’я гуманізму // Пам’ятники України : інформ.-метод. бюл. – 1978. – № 1. – С. 26–28.

6. Ченакал В. Сонячні годинники на будівлях України / В. Ченакал // Народна творчість та етнографія. – 1969. – № 6. – С. 77–83 : іл.