Сергій Прокопович Тимошенко (05.02.1881, с. Базилівка Сумської обл. – 06.07.1950, м. Пало-Альто, Каліфорнія) – український архітектор.
Народився в родині землеміра Прокопа Тимошенка. Початкову освіту здобув удома.
У 1898 р. закінчив реальне училище в м. Ромни.
Впродовж 1898–1907 рр. навчався в Петербурзькому інституті цивільних інженерів за спеціальністю архітектора-інженера. Був одним з фундаторів нелегального гуртка української архітектури «Громада».
Свою професійну діяльність молодий архітектор розпочав ще під час навчання в інституті, а після його завершення служив у залізничному відомстві в м. Ковелі.
У 1908 р. переїхав до Києва, де обіймав посаду в дирекції Південно-Західної залізниці. Працював техніком на будівництві станції Київ-Товарний. Долучився до місцевого товариства «Просвіта».
У 1909 р. у Харкові працював старшим інженером в залізничному управлінні Північно-Донецької залізниці. У цей період архітектор спроєктував низку відповідних за призначенням будівель.
У 1911 р. С. Тимошенко працював заступником начальника технічного відділу управління. Архітектор мав власне бюро-майстерню, що виконувало проєкти промислового і цивільного будівництва, зокрема санаторно-курортних комплексів на узбережжі Чорного моря, у містах Слов’янську та Святогірську, громадських будівель тощо.
У Харкові архітектор брав активну участь у мистецькому житті міста й України. Був одним із фундаторів ради літературно-художнього та етнографічного товариства ім. К. Квітки-Основ’яненка, членом Українського художньо-архітектурного відділення Харківського літературно-художнього гуртка, брав участь у виставках. Був членом Союзу інженерів.
Роботи «харківського періоду» архітектора відзначаються широтою творчих пошуків, багатством стилістичної палітри, композиційною чіткістю. У Харкові розпочалося зародження українського стилю, що поклав початок формуванню на сході України молодими митцями С. Тимошенком, В. Кричевським, Є. Сердюком, К. Жуковим громадського осередку, котрий надихався ідеями С. Васильківського, М. Самокиша, О. Сластьона.
У формуванні архітектурного образу широко застосовувалися мотиви українського народного орнаменту (різьблення, розпису, вишивки), ліпного декору фасадів. Особлива увага приділялася композиції і силуету даху, що нагадував силуети традиційного українського житла – хати з напіввальмовими дахами, трикутними фронтонами та слуховими вікнами, з заломами, характерними для давніх будівель доби Гетьманщини [4].
У 1918 р. архітектор знову переїхав до Києва. Був обраний професором Українського державного університету. Брав участь у будівництві залізничної лінії Гришине-Рівне.
У 1919 р. працював у Міністерстві шляхів УНР на посаді міністра в уряді І. Мазепи, згодом в урядах В. Прокоповича та А. Лівицького.
За сприяння С. Тимошенка був створений Український архітектурний інститут, який очолив Д. Дяченко.
Впродовж 1921–1929 рр. С. Тимошенко деякий час проживав у Львові, де працював в архітектурному бюро «Іван Левинський» та бюро Польського будівельного товариства. Насиченою була його творча діяльність мистця – архітектор був членом гуртка українських пластиків, одним із фундаторів Гуртка діячів українського мистецтва. У творчому доробку мистця цого періоду декілька десятків реалізованих і нереалізованих проєктів церковних іконостасів, громадських будівель (ратуші, готелі, школи, музеї, народні доми, газетні кіоски), приватних маєтків, виставкових павільйонів.
У 1927 р. С. Тимошенка обрали ректором Української господарської академії (УГА), де він очолив кафедру будівництва, потім – будівництва та архітектури. В академії він викладав такі дисципліни: будівельні матеріали, будівельне мистецтво, цивільна архітектура, спеціальна архітектура [5].
У 1930 р. переїхав до м. Луцька, був керівником будівельного відділу окружного земельного управління. Проєктував для Луцька, Ковеля, Кременця. Виявив себе і на громадсько-політичній ниві. Був обраний до Луцької міської ради.
У 1939–1944 рр. перебував у Польщі, Хорватії, Чехії.
У 1946 р. переїхав до США. Історія другої половини життя архітектора – це доля іммігранта, доля людини, всі творчі прагнення якої були спрямовані на розбудову культури України, з якою йому довелося розлучитись. Спроєктував кілька церков, надгробних пам’ятників для Канади, Аргентини, Парагваю.
На 67-му році життя С. Тимошенко помер від хвороби серця [5].
Сергія Тимошенка справедливо вважають за найбільшого майстра архітектури українського модерну. За його проєктами споруджено приблизно 400 будівель. У творчому доробку архітектора – проєкти музеїв, народних домів, шкіл, житлових прибуткових будинків, особняків, великих цивільних споруд, церков, архітектурних об’єктів малих форм [6].
Роботи С. Тимошенка вирізняються не так орнаментальною декоративністю, як чистотою композиції, романтичним раціоналізмом, виразним силуетом усієї будівлі, стриманою монументальністю. Є в архітектора типові архітектурні рішення: трапецієподібні арки, заломи дахів, башти шатра, мінімальний «рушниковий» декор [4].
Роботи архітектора в м. Києві:
- багатоповерховий будинок С. Лаврентьєва (1909);
- будинок Й. Юркевича (1910);
- участь в конкурсі на проєкт надгробку на могилі М. Лисенка в м. Києві.
Роботи архітектора в м. Харкові:
- управління Північно-Донецької залізниці (Харківська державна академія залізничного транспорту), у співавт. з О. Ширшовим, П. Соколовим (1910–1912);
- комплекс з 19 вокзалів та інших будівель на Кубансько-Чорноморській козачій залізниці (1910–1916);
- будинок Івана Бойка (1911–1912 співавт. П. Соколов, П. Ширшов, худ. М. Самокиш, С. Васильківський);
- прибутковий будинок С. Корха (1912–1914);
- прибутковий будинок М. Попова (1912);
- житлові будинки (1912–1915);
- особняк Г. Томицького (1913);
- міське училище ім. Т. Г. Шевченка (1914–1916, співавт. В. Кацика);
- адміністративний будинок (1916–1928);
Сакральні та громадські споруди за проєктами архітектора в Україні:
- художньо-реміснича школа в м. Полтаві (1912, співавтор О. Варяницин);
- церква св. Андрія Первозванного у м. Львові (1922, збудовано Є. Нагірним);
- церква Покрова Богородиці в с. Броники Рівненської обл. (1928);
- вілла М. Кубашевського у м. Луцьку (1934);
- каплиця Мочульських на римо-католицькому цвинтарі у м. Кременець (1935);
- будинок Л. Лісіциної в м. Луцьку (1936).
Творча й суспільна спадщина С. Тимошенка, одного з засновників українського архітектурного модерну є цінним архітектурним надбанням не лише України а й світу, зокрема Сполучених штатів Америки та Канади.
Підготувала Анастасія Проценко
Перелік рекомендованих джерел:
- Вітченко Д. Харківський період життя та творчості Сергія Тимошенка / Д. Вітченко // Пам’ятки України. – 2014. – № 12. – С. 42–51 : іл. – Бібліогр. в кінці ст.
- Горбик О. Фундаментальне дослідження про український архітектурний модерн / О. Горбик // Народна творчість та етнографія. – 2002. – № 1/2. – С. 104–110 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.
- Розенфельд М. Фасади. Харків / М. Розенфельд. – Харків : Асса, 2025. – 207 с. : іл., кольор. іл., портр.
- Сергій Тимошенко. Повернення / І. Акмен [та ін.] ; за наук. ред. О. Михайлишин. – Харків : Раритети України, 2021. – 287 с. : іл., кольор. іл. – Рез.: англ. – Бібліогр.: с. 271–284.
- Сергій Тимошенко. Повернення : [корот. біогр. нарис]. – [Харків : б. в., 2021]. – [24] с. : іл., кольор. іл.
- Тимофієнко В. І. Зодчі України кінця XVIII – початку XX століть : біогр. довід. / В. І. Тимофієнко ; Київ. міськдержадмін., Голов. упр. містобудування та архітектури. – Київ : НДІТІАМ, 1999. – 477 с. – Бібліогр.: с. 437–475.
- Чепелик В. Внесок художників у формування українського архітектурного стилю початку ХХ століття / В. Чепелик // Образотворче мистецтво. – 1997. – № 1. – С. 66–69 : іл.
- Чепелик В. Материнська хата / В. Чепелик // Українська культура. – 1992. – № 1. – С. 26–27.
- Чепелик В. В. Харьковский центр поиска своеобразия архитектуры начала ХХ в. / В. В. Чепелик // Строительство и архитектура. – 1989. – № 10. – С. 18–22 : ил. – Библиогр. в конце ст.
- Mykhaylyshyn O. Between traditionalism and avant-garde: creative heritage of architector Serhiy Tymoshenko in the interwar period / O. Mykhaylyshyn, P. Benediuk // Architectural studies. – 2020. – Vol. 6, № 1. – P. 59–67 : il.
