Дослідниці опрацьовували матеріали, що зберігалися у Державному музеї українського мистецтва у Києві; краєзнавчому та художньому музеях у Полтаві; історичному музеї у Дніпропетровську (нині Дніпро); етнографічному, художньому та історичному музеях у Львові та Державному музеї етнографії у Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Було виявлено близько півтори тисячі зразків вибійки й утворено підручну збірку більш як з 200 старовинних вибійок. До цієї збірки увійшли: збірка професора А. Ф. Середи, вибійки з безгосподарного майна, альбом відбитків (придбано в етнографа Є. Ю. Спаської) зі старих дощок Київського музею, знищених фашистськими окупантами, матеріали А. П. Ткаченка по вибійці земських кустарних майстерень та зразки вибійки, одержані шляхом обміну з Полтавським краєзнавчим та Львівським етнографічним музеями.

До цього часу не було жодної праці, присвяченої українській вибійці, і лише зібрані матеріали дали можливість зробити перший нарис про вибійку в Україні.

На основі речового матеріалу було виявлено, що в Україні існувала вибійка двох відмінних технік: олійної та заварної, або запарної, що збереглися майже в однаковій кількості зразків. Кубова вибійка зустрічалася як виняток.

Вибійка використовувалася різними верстами населення України на одяг, побутові речі та декоративне оформлення житла. Соціальне становище споживача зумовлювало характер орнаменту вибійки.

У ХVІІ–ХVІІІ ст. вибійка особливо була поширена в побуті української старшини. Про це відомо з тогочасних описів майна, де поруч з коштовними закордонними оксамитами та єдвабами, згадуються сувої вибійки, оббивка стін вибійкою, оббивка меблів, шатри, пологи, ковдри, наволоки та ін.

Українські привілейовані класи, як і вищі верстви за кордоном, використовуючи вибійку, часто намагалися дешевим матеріалом і елементарною технікою замінювати ті коштовні тканини, які вони не могли мати у бажаній кількості. У Західній Європі за середніх віків це привело до вживання у вибійці золота та срібла при імітації шовкових узорчастих тканин.

Українські митці, наслідуючи розкішні тканини, перетворювали й спрощували їх узори. Проте навіть в однокольоровій вибійці досягали потрібних ефектів, де ясно відчувалися то французькі шовки, то китайські камки, то золототкані іранські паси.

У ХІХ ст. виробництво і вживання вибійки зосереджується виключно в побуті селян, які у своїй творчості зберегли до нас художню спадщину минулих часів.

Найдавніші курганні вибійки ХІ–ХІІ ст. були знайдені в Україні на Чернігівщині 1902 р. археологом Д. Я. Самоквасовим [3, с. 40–41].

Культурні й торговельні зв’язки України з близькими та далекими сусідами, розташування її на шляху між Заходом і Сходом спричинили до поєднання в орнаменті української вибійки стильових, характерних для різних країн, особливостей, що їх українські митці творчо переробляли, надаючи їм своєрідних рис. Деякі мотиви відмирали скоро, не залишаючи ніяких традицій, інші переходити з покоління в покоління, сполучаючись з новими місцевими мотивами.

При всьому багатстві й різноманітності орнаменту української вибійки, можна виділити деякі загальні характерні для неї риси. Це – велике почуття співвідношення фону й орнаменту, рівновага всіх частин композиції і майже непомітний перехід одного рапорту в другий при суцільному заповненні фону чи то окремими рослинними та геометричними мотивами, чи безкінечною пишною галузкою квітів. Характерне також площинне стилізоване трактування рослинних елементів, властиве взагалі українському народному мистецтву [3, с. 42].

Рисунок вибійки завжди площинний, часто з великими елементами зірок, квітів, гілок і птахів. Для пошивок часто використовувалися малюнки, композиція яких була вписана у форму квадрата.

Вироблялася вибійка за допомогою відбитку узору вручну з досить великої дерев”яної дошки. Фон навколо візерунка, нанесеного на дошку, заглиблювався, і орнамент виступав високим рельєфом.

Візерунок, що виступав на дошці, вкривали тонким шаром олійної фарби, потім на дошку накладали полотно і зверху щільно притискали, прокатуючи валком. Цей стародавній спосіб поступово змінювався іншими способами. Наприклад, на полотно накладали дошку меншого розміру. Візерунки дрібного орнаменту часто робили олійною фарбою на металічних узорах, закріплених на маленьких дошках. При цьому прийомі рапорт узору був невеликий. Як розчинник фарб для масляної вибійки застосовувалася конопляна або лляна олія.

Вибійка могла бути однокольоровою і різнокольоровою. Багатоколірність ускладнювала роботу, бо для кожного кольору потрібна була окрема дошка. Комбінуванням узорів двох-трьох дощок, що накладалися на полотно під різними кутами, майстри створювали велику кількість різних варіантів орнаментації.

Крім типової для України, як і для багатьох інших народів, синьої вибійки, майстри застосовували й інші кольори – коричневі, чорні, жовті й жовтогарячі кольори.

Орнамент був геометричний і рослинний з окремими фігурами птахів, рідше тварин. Композиція для узору геометричного орнаменту здебільшого смугаста. Вона складається з рівних хвилястих або ламаних ліній, між якими розташовуються кружки, квадрати, трикутники та ін.

Смугасті композиції побудовані на ритмічному чергування повздовжніх смуг різної ширини і узори – або суцільного, або такого, що складається з окремих елементів. Геометричні узори вибійки мали свої місцеві назви – «горошкова», «зернятка» та ін. Між хвилястими або зубчастими лініями з
“являється зірочка і багатопелюсткова розетка, що переходить у квітку рослинної орнаментики.

У смугастих композиціях рослинного орнаменту хвилясті лінії переходять в гілки рослин з рапортом, що повторює безкінечне число разів листя і квіти, пов”язані між собою або розташовані окремими закінченими елементами один під одним.

Іншим прийомом композиції є рівномірне розміщення елементів горизонтальними рядами. При цьому сам фон нерідко заповнюють більш або менш густо нанесеними цяточками, штрихами чи фігурами [2, с. 190–191].

Вибійка зберегла глибоку традицію у власному розвитку і не піддалася впливам надмірно. Це свідчить, що вибійка має шанс існувати незалежно і розвиватися навіть сьогодні. Сучасний світ декоративно-ужиткового народного і професійного ремесла має добрий шанс збагатитися завдяки вдалому вивченню та застосуванню у практиці мистців старих орнаментів вибійок [1, с. 76].

Список використаної літератури:

1. Базилевич Д. Графічність народної вибійки / Дарія Базилевич // Артанія. – 1999. – № 5. – С. 76.

2. Манучарова Н. Д. // Українське народне мистецтво: тканини та вишивки / Н. Д. Манучарова ; ред. кол.: В. Г. Білозуб, В. І. Заболотний, М. Т. Рильський [та ін.] ; упоряд. Н. Д. Манучарова [та ін.]. – Київ, 1960. – 413 с.

3. Новицька М. Вибійка на Україні / М. Новицька // Вісник Академії архітектури УРСР. – 1946. – № 1. – С. 40–42 : рис.

4. Орнамент української вибійки / Ін-т худож. пром-сті АА УРСР ; склад. В. А. Дзугаєв ; редкол. Є. І. Катонін [та ін.]. – Київ : Вид-во АА УРСР, 1950. – 91 с. : іл.

5. Українське народне декоративне мистецтво: декоративні тканини : альбом / Акад. архіт. УРСР, н.-д. ін-т художньої пром-сті ; за ред. В. Г. Заболотного (відп. ред.) [та ін.]. – Київ : Держ. вид-во л-ри з буд-ва і архіт. УРСР, 1956. – 265 с. : табл., кольор. іл.