Відчиняйте двері − йде Миколай,
Він благословить весь рідний наш край.
Пропаде руїна, а ненька – Україна
Буде процвітати із краю в край. (Слова народні).
Святий Миколай (270–343) – служив єпископом у Мирах Лікійської провінції в Малій Азії (нині м. Демре, Туреччина). Інформації про його життя небагато, проте в світі, в тому числі й в Україні, поширений його культ. У VI ст. зведено першу церкву святого Миколая в Царгороді, а з VIІ ст. відзначається день смерті святого Миколая 6 грудня.
В Україні шанування святого Миколая започатковується разом з прийняттям християнства. Як зазначає С. Дмитрух «Св. Миколай боронить людей від стихійного лиха, особливо опікується моряками й усіма, хто перебувають у морі. Опікується також сиротами і вдовами. Численні храми, монастирі, братства, чудотворні ікони св. Миколая, популярність «Миколи» як хресного імені – все це свідчить про особливе шанування св. Миколая в Україні» [4, с. 5].
Н. Верещагіна зазначає «серед херсонеських святинь, привезених князем Володимиром до Києва, була особливо шанована ікона святого Миколая, яка зберігалася в останній за часом Десятинній церкві ще на початку нашого століття» [2, с. 130]. У народній пам’яті відбилася згадка про те, що ця ікона мала пряме відношення до особистого хрещення князя Володимира
.
Особливо шанованим став святий Миколай наприкінці ХІ ст. Саме в цей час, зазначає Н. Верещагіна, «Русь стала єдиною східнохристиянською державою, що вшановувала пам’ять Миколи Мірлікійського двічі на рік: 6 грудня і 9 травня. Ці свята отримали в народі назву «Микола Зимній» і «Микола Літній» [2, с. 132].
В українському іконописі до святого Миколая як центральної фігури Деісуса звернені Богородиця і сам Христос. За іконографічним типом – це поясне фронтальне зображення святителя з непокритою головою без митри і панагії. Правою рукою він благословляє того, що стоїть, у лівій руці – Євангеліє, яке св. Миколай підтримує кінцем омофора. Навколо голови святого напис «о агіос – отец Николае», під яким зображені Спас і Богоматір, що вручають святителю Євангеліє і омофор [2, с. 134–135].
Київська ікона святого Миколая, відома під назвою «Миколи Мокрого», до середини ХХ ст. зберігалася в Софійському соборі, вважалася його головною святинею та першою чудотворною іконою на Русі. Систематичні дослідження ікони почалися в кінці ХІХ ст. Про ікону писали М. Закревський, П. Лебединцев та ін. [6, с. 19].
У провіднику по Києву 1930 р. М. Макаренко зазначає «стоїть ікона Миколи, чудовий мистецький твір, найвидатніший із зразків т. зв. станкового малярства, який маємо в соборі. Після монументальних мозаїк і розписів ХІ та ХІІ віків ця ікона стає на перше місце як часом свого походження, так і художнім своїм виконанням» [5, с. 309]. Ще 1882 р. ікону досліджував і реставрував А. Прахов, він і датував ікону Х сторіччям.
Останнє повідомлення про ікону знаходимо в українського вченого, мистецтвознавця О. Повстенка. Він сповіщає, що до 1943 р. (до відходу німецьких окупантів з Києва) вона знаходилася у невеличкому дубовому різьбленому кіоті на стіні Миколаївської нави. Німці дозволили її вивезти. До цих пір місцезнаходження ікони невідоме, і ця реліквія випала з поля зору науки [3, с. 80−81]. Відколи ікона помандрувала на чужину, нову сторінку її писаної історії розпочали на еміграції українські вчені, серед них мовознавець та історик культури митрополит Іларіон (Огієнко) [1, с. 146].
Впродовж століть київська чудотворна ікона відігравала значну роль у суспільному житті. Харизматична функція святині втілилася у фольклорі, іконописі, храмобудівництві, а сам святий Миколай одержав культ чудотворця як заступника і помічника в бідах [2, с. 136].
Протягом століть чудотворний образ Миколи Мокрого посідав чільне місце серед київських святинь, які приваблювали до себе численних паломників, що йшли з усього православного світу [3, с. 85]. Шанування святого Миколая виявилося в численних зображеннях святого в малярстві. За кількістю збережених пам’яток ікони святого Миколая упродовж багатьох століть займають чи не перше місце поряд із зображенням Богородиці і Спасителя [4, с. 6].
Список використаної літератури:
1. Білокінь С. І. Київська ікона Св. Миколи Мокрого на американському континенті / С. І. Білокінь // Софійські читання : матеріали 4-ї міжнар. наук.-практ. конф. «Пам’ятки Нац. заповідника “Софія Київська”: культур. діалог поколінь» (м. Київ, 25−26 жовт. 2007 р.) / відп. за вип. Н. М. Куковальська ; редкол.: Г. І. Шаповалов [та ін.]. – Київ : Горобець, 2009. – С. 144–166 : іл. – (Бібліотека «Софії Київської»).
2. Верещагіна Н. Київські витоки давньоруського культу св. Миколая / Н. Верещагіна // Пам’ять століть. – 1999. – № 3. – С. 129–136.
3. Верещагіна Н. Найдавніша чудотворна київська ікона / Н. Верещагіна // Родовід : наук. записки до історії культури України : дослідж.; архівні матеріали; публіц. – 1995. – № 12. – С. 80–85.
4. Гелитович М. Святий Миколай з житієм: ікони XV – XVIII ст. Нац. музею у Львові ім. А. Шептицького : альбом / М. Гелитович. – Львів : Свічадо, 2008. – 151 с.
5. Київ : провідник / Нар. комісаріат освіти УСРР, Всеукр. акад. наук ; за ред. Ф. Ернста. – Київ : [б. в.], 1930. – 797 с., [4] вкл. арк. : іл., мапи.
6. Л[ебединцев] П. Г. Описание Киево-Софиевского кафедрального собора / П. П. Л[ебединцев]. – Киев : Тип. Е. Т. Керер, 1882. – 101 с. : план.
