«В історії архітектури України ХХ століття сповнене суперечностей, сміливих пошуків, прикрих прорахунків і неперевершених мистецьких здобутків. В цей період проявилися найкращі ідеї «нової архітектури», що грунтувалися на новаторських урбаністичних концепціях і прогресивних розпланувально-просторових структурах. Разом з тим, окремі архітектори намагались застосовувати та поєднати новітні технології з традиціями національної спадщини» [1, C. 401].
Спроби інтегрувати національні риси в сучасну архітектуру зробили архітектуру міст і сіл більш виразною. Як приклад відновлена вул. Хрещатик у м. Києві та забудова м. Каховки Херсонської обл. та ін. Однак через геополітичні та економічні причини ХХ ст. національні українські архітектурні риси відображалися в будівництві України або короткий період, або з великою обережністю. Підтвердженням цього є змінені проекти залізничного вокзалу у м. Києві (архітектор О. Вербицький), будівлі меморіального музею Т. Г. Шевченка у м. Каневі (архітектори В. Кричевський П. Костирко) та ін.
У період засилля типових проектів архітектори намагалися використовувати традиційні форми народної архітектури у конструктивних елементах споруд, оздобленні фасадів.

Список використаної літератури:
1. Історія української архітектури / Ю. С. Асєєв [та ін.] ; за ред. В. І. Тимофієнка. – Київ : Техніка, 2003. – 471 с. : іл.